Глава тридцята. 6-те жовтня, день 776-й

Скільки він провалявся в безмозкому стані, Макс одразу не розібрався. Прийшов до тями один раз, розплющив очі, згубився, потім ще раз – і знову свідомість покинула його. Із третього заходу залишився вже при свідомості, але ворушитися все ще не міг. Лежав, іноді розплющуючи очі, бездумно дивлячись в білу кам’яну стелю. Біль відступив, залишився такий собі післясмак. "Цікаве порівняння – післясмак від болю. Краще б від коньяку... ну або ще чогось іншого, приємнішого. Збочення якесь уже. Скільки можна займатися цим мазохізмом? Отримувати задоволення від болю... Коли блискавка вдарила, так хоч не пам'ятав потім нічого. Прокинувся вже в хаті. А тут... " – здригнувся від яскравого спогаду. Усе, до краплі пам'ятається, як одне страшне кіно. Не дай Світлі, почнеться те саме, що й тоді – повернеться біль, слух, потім запах... Ні... пронесло, напевно – зір-то вже є. Слух начебто теж, тихо навколо просто... чому тут шуміти? Що цікаво – зараз він лежав у ліжку. Крапля, що висіла в повітрі, дбайливо огортала його тіло. Пам'ятав, що в друге своє "пришестя" лікувальний кокон ще закривав його. Значить – лікувало воно його. Щось там відновлювало. Спробував поворухнутися. Слабо, але вийшло. Навіть зміг сісти. Дивно, але голова не крутиться і нічого такого неприємного не відбувається. Слабкість тільки сильна. Глянув на себе. Голий. Ну так, після того забігу він виповз із душу і, як був, так і звалився спати. Кого тут бентежить, у що він одягнений? Ельфу, хіба що... так вона ж привид, плювати їй на його голу дупу. "Модифікована копія енергосистеми організму" – у голові сама собою з'явилася назва. Дивно... як відгомін чужої думки. Знову сержант, чи що? Хто ти, чудовисько?

– Назву "Чудовисько" прийнято. Питання відхилено. Немає даних.

– О як... То це таки не шиза? Це радує.

– Шиза – скорочено від шизоїд. Спрощена назва психологічного стану...

– Стоп! Стоп... відставити. Я неправильно висловився. Я хотів зрозуміти, чи є в мене проблеми психічного характеру. Бо розмовляти із самим собою, як зі сторонньою людиною – це один із проявів проблем того самого психічного характеру – тиша була йому відповіддю. – Що й треба було довести, – хмикнув Макс. – Якщо хворобу визнати – це вже половина лікування.

– Тестування не виявило деструктивних процесів в організмі носія.

– Фігассі... – знову! Ось це я вмію... Обреготатися можна. Дожився. То в інший світ потрапив, а тепер, схоже, взагалі в дупу. Сам із собою розмовляю, сам собі відповідаю... – Скажи мені, ти не демон? – Макса понесло, настала запізніла реакція на події. І він це розумів. Відповіді не було. Заплющив очі, посидів так ще трохи, намагаючись зосередитися перед важкою справою – потрібно встати і спробувати стояти. Вийшло. А все не так погано, як здавалося. От тільки здається мені, що я тут уже давно валяюся. За одну ніч так би не схуд. Ходімо-но в душ, а то щось мені все більше здається, що давно я там не був.

Контрастна вода, від дуже гарячої до дуже холодної, підбадьорила. Уже цілком упевнено дістався до харчоблоку і досхочу напився. Особливого голоду поки що не відчував, але якщо він справді давно не їв, то цілком може бути таке. Пам'ятав із попереднього досвіду. Дістав крупу і швиденько зробив собі дуже рідку кашу. Практично суп. З'їв півсклянки, дуже повільно й дуже ретельно перетираючи всі крупинки. Шлунок порожній, треба максимально полегшити йому роботу. Додумався – глянув на себе другим зором і очманів. Весь організм світився дуже яскравим сліпуче зеленим світлом. Згадався той дідок-шаман, Акир... Настільки потужне світло, що дивитися було не можна. А в районі сонячного сплетіння пульсувала смарагдова куля. Здорово. Просто офігіти, як здорово. І що ж таке сталося? Усі події пам'яталися добре. Як прибіг, як уночі побачив привида і як гарячково бив його своїми червоними спалахами, рятуючи своє життя. Той, гад, ліз у нього і почав відбирати тіло. Біс його знає, що на це спонукало, але зробив єдине, що прийшло в голову – бахнув Леннара все тим же червоним зблиском. По суті – вдарив цю модифіковану копію енергосистеми організму своєю енергією. Вліпив у нього все, що мав у резерві, добре, що контакт був міцний – ця примарна хрінь не те що торкалася його, вона вже по суті влізла в нього цілком. Так би мовити – припала всім тілом. Ну і, схоже, розірвало його на клаптики. Треба визнати – вийшло ефектно, але як метод боротьби з примарами не піде, надто тяжко потім. Сів у найближче крісло, тут же, на кухні. Із задоволенням розслабився. Продовжив розмірковувати.

Тепер стає зрозуміло, навіщо потрібна була ця дурна цілотижнева біганина. Для нового тестування це було слабко, нічого в такий спосіб не протестуєш, а ось задовбати, забити тіло втомою, а мозок – монотонністю і тривалістю дій, щоб він розслабився, перестав звертати увагу на те, що відбувається, й привидові було легше підібратися. Можливо навіть, Леннар якось зрозумів, що артефакт пам'яті не діє. Потикався, потикався, допер, що нічого не виходить і вирішив іти іншим шляхом. Не дарма йому не подобався цей привид, ох не дарма. Треба більше вірити своїм відчуттям. Але, виходить якась нестиковка – у тому своєму повідомленні, Леннар говорив, що, щойно перстень управління піде у Світ Макса, він типу помре зовсім. І що? Не зник? Не зник разом з усіма іншими душами, хто сидів у тілі попередника. Обдурив? Створив видимість? Хто його знає, але схоже на те. А що ж мало статися в підсумку? Ще тоді зрозумів, що вбивати його привід не буде – захотів би, убив би давно і дуже швидко, з його то силою. Міць і можливості не обмежені. Отже, що? Що він міг хотіти від нього? Те, що й почав робити – відібрати тіло. Що може бути потрібно привиду, якщо в нього все є? Тіло. Добре підготовлене молоде тіло. Бо інакше вийти звідси він не може й сам. Ось! Тим більше, ще й тому, що вони з Леннаром надзвичайно схожі. Саме так!!! Ось що йому не подобалося в цьому привиді – якщо всі інші були наче роботи й виконували своє, суто специфічне завдання, то привид принца був такий, як Алісія. Практично живий, тільки без тіла. Потренувався Леннар на дівчині, потренувався. Добрий хлопчик, який страждає через смерть батька. Як би ще не він цю смерть і підлаштував. Ортана ж казала, що вбивця мав допуск крізь систему охорони. Значить, що тепер? Усе брехня? Про перстень, ворона, Слугу... навряд чи. Найімовірніше – правда, але не вся. Навіщо розводити брехні, якщо привид достеменно не знав, що відомо Максу, а що ні? Можна й промахнутися. А так – розповів правду, прикривши її в потрібних для себе самого місцях. Слуга є, ворон і перстень теж були. А що таке це все і для чого призначене насправді – хто його знає. Колись розберемося. Не все відразу. Важливіше поточне питання в тому, що йому тут робити і як жити? Ходити з кімнати в кімнату, ловити рибу? Аж пересмикнуло від такої перспективи. Звик, знаєте, до щоденних тренувальних поневірянь. І хто все ж таки це з ним спілкується? Сержант – із цим зрозуміло, це частина програми тренування. А ось повідомлення всякі хто шле? Що за «Чудовисько» тепер тут є? Чи – в ньому є?