Глава двадцять дев’ята

День пролітав за днем, перетворившись на суцільну низку занять. Макс бігав, стріляв, бився, знову стріляв, знову бився, одночасно з цим намагаючись слухати і спостерігати другим зором за всім навколо, як йому говорила Трея. За кілька місяців безперервних занять він почав сумніватися, а коли загальний час занять підійшов до півроку, мусив визнати, що казка про Білого мага радше правда, ніж ні. Особливого прогресу в нього не було. Із Седжем та Інваром він нічого вдіяти так і не міг – так, ноги, руки, загалом усі їхні рухи та їхні сумісна робота вже виконувались цілком правильно, відточено й вивірено до міліметра, тіло цілком непогано саме знало, що йому робити та як, але швидкість та реакція залишалися дуже слабкі. Він просто не встигав що-небудь зробити. Трея вкотре демонструвала йому як треба слухати, він медитував уже щоночі протягом останнього місяця, сидячи в лісі. Для цього спеціально тікав підземеллями на те місце, де купався першого дня, забирався під свій старий навіс і там завмирав, намагаючись злитися з природою. Подобалося йому там. Краєвид гарний, та й скупатися завжди можна було в теплій воді. Клімат, у межах цього загубленого острова, схоже, залишався весь час однаковим, мабуть тільки окрім тих днів, коли його дрючили на тренуваннях… А за межею території спека мала бути страшна – кінець літа, як-не-як. Межа його сприйняття після цих медитацій і купань трохи зсунулася, метрів на десять далі, ніж раніше. А може й не через це, а з якоїсь, зовсім іншої причини, але то не суттево – далі діло не йшло. Бачити потоки сил він все ж став трохи чіткіше, але на цьому й усе – при спробі перевести погляд з одного об'єкта на інший, бачення незмінно порушувалося, він переставав його відчувати, а отже, і розуміти, що він робить.

Зі стрільбою було трохи краще – нову дистанцію у вісімсот метрів він більш-менш закріпив. З арбалета влучав сімдесят – вісімдесят п'ять зі ста, а от із лука... З лука не влучав ніяк. Ті два рази були винятком, випадковістю. Усі ці заняття крутилися одне за одним, за фактом, не приносячи йому нічого. Не було помітного поліпшення. Була надія, що кількість все ж переросте в якість, але от коли? Звісно, організм загалом просувався у своєму розвитку, але в тренуваннях це не допомагало. Заняття ж із Леннаром звелися до того, що привид щодня розповідав і показував йому роботу якихось заклинань, а Макс намагався їх повторити. З повторенням якраз проблем не було – завдяки чудовій пам'яті, Макс запам'ятовував усе за раз і повторював точнісінько так само, але от ефект був нульовий. Ну майже. Один єдиний раз, він зміг здути перо на підлогу, але так і не зрозумів до пуття – чи то був протяг, чи то справді в нього якось вийшло.

"Ось така біда, малята... любі хлопчики й дівчата... І що ж робити з цим усім? Безглузда ситуація – є шикарний центр підготовки. Запаси величезні, на кілька десятків років вистачить для восьми-то людей. Усе роботизовано, тобто – замагічено. Обслуга не потрібна. Кого вони тут готувати збиралися – не зрозуміло, схоже якихось супермагів... Може, особиста гвардія принца? Навряд чи, занадто дрібно це для такого центру. Судячи з усього, якби сюди потрапив хтось із магів із нормальними здібностями, то за певний час його розкачали б у всіх напрямках. Система тестує, визначає, що ти можеш і наскільки, а потім працює з тобою, розширюючи можливості й усуваючи слабкі місця. Он, усього за пів року, а що зробили зі мною. Тонна в присіді... Сто двадцять шість разів. Та про таке й подумати ніколи не думалося... А біг? Та й усе інше на межі фантастики. Та який – на межі? Хто може просидіти під водою кілька годин? Годин, не хвилин!!! А потім ще й проплисти кілометрів двадцять, пробігти ще десятка чотири, і це все на швидкості, що в півтора рази перевищує світові рекорди Землі? Фантастика і є. А взагалі – здорово придумано. Принц підібрав групу спеців найвищого класу і зробив із них примарні копії. Причому копії хитрі. Як роботи – роблять усе за програмою. Емоцій немає, в пам'яті тільки те, що необхідно, тільки проф навички. Причому – із себе теж зробив. Навіщо тільки? Невже нікого тямущого в теорії магії немає? Ха! Напевно, через це в нього і з Ортаною конфлікт. Не взяв бабу в учителі в таємну школу. Зазнайку Седжа і недолугого Інвара взяв, Трею взяв... а її – ні. От баба й розлютилася. Склад викладачів, звісно, цікавий... Хто ця ельфа? Стріляє вона, звісно... Ех... А ось привид принца відрізняється від інших. Не такий він. Може, коли того робив, принц щось зробив по-іншому? Не так, як з іншими? Який у нього був погляд, коли запитав, як довго ще триватимуть заняття... Як у живого. Он, Седжу плювати на все. Відповідає тільки по суті занять. Коротко, але гранично зрозуміло. Якщо питання не підходить – мовчить і все. Все одно, що стовп питати. Усе, що не стосується занять, навіть не сприймає. А цей... І чомусь мені це не подобається. Може заняття з Треєю таки щось дали? Сприйняття покращилося? Тільки що саме мені не подобається – не зрозуміти."

Уночі прокинувся від неприємних відчуттів. Гуділо в голові, крутило живіт, нили м'язи. І знову з'явився мерзенний смак у роті. Це що за хрінь така? Артефакт пам'яті? Тут?!?! Про всяк випадок зімкнув руки під ковдрою. Мало що. Какофонія в мізках і шлунку тривала хвилин п'ять і все затихло. Шалені думки носилися в голові. "Що за фігня? Тут же немає нікого, звідки ця гидота взялася? – Обірвав свої метання, – та пофіг, як і звідки. Важливо – навіщо? І хто усе це вмикає? База велика, напевно, тут маса різних затишних місць. Може тут ще десять поверхів униз іде. Хтозна, що тут взагалі заховано. А артефакт пам'яті – так сам Темний велів тут мати. Тим паче, що його звідси вже раз крали. Я б – поставив, ще й максимально потужний. Якщо тут справді школа підготовки супермагів, то просто необхідно забезпечити їх лояльність. Повну і беззастережну. Метод, звісно, так собі, але коли хто в нас дбав про людей? Але це потрібно тільки якби сам принц був живий. Навіщо потрібна лояльність, якщо пана вже немає? Хм... а якщо це просто виконання команди, раніше прописаної в системі? Працює програма навчання. Автономна. Зазначено, що в такий-то період потрібно всіх обробити, а один він тут чи всі вісім, є принц чи немає його вже п'ять сотень років – це не вказано. Може й таке бути. Підштовхувало цю думку те, що слідом за роботою артефакту ніякого тексту навіювання не було. Привид Леннара розповідав на заняттях, те, що він і раніше сам не раз думав – магія – це сила, енергія... як електрична чи сила тяжіння, магнетизм, чи щось таке інше. Вона є і все. Усі заклинання – це як проводка і всілякі конденсатори, резистори і транзистори для електрики – заклинання створює схему, за якою магічна сила має пройти і щось, у підсумку, зробити. Ось у нього ця сила дуже маленька. І ніким не відчувається. А магічна наука – це вміння складати ці ось заклинання. Тобто, виходить – програмування в чистому вигляді. Отже, якщо в цій базі, сховищі, навчальному центрі – байдуже, як він називається, закладено сильну програму для підготовки супер-когось, то можуть бути і глюки, і помилки, і все, що тільки може уявити досвідчений програміст". Трохи полегшало. Але лише трохи. Наступної ночі гадська дія з прочищення мізків повторилася. І наступної, і наступної... І так ще два місяці. Рятували тільки медитації. В очікуванні нічної гидоти, Макс не міг спати, і після цього теж ще кілька годин. От, дідько... раніше, у Фортеці, це було просто не приємно, але й усе... а зараз – просто капець якийсь. Тут що, справді апарат потужніший? За можливості, вранці він тікав геть і медитував, приходячи до тями. Його поліпшене відновлення не дуже допомагало і тут, сидячи під навісом, він відпочивав. Звичайні заняття тривали в тому ж ритмі. Привиди приходили, перевіряли що в нього виходить і механічно продовжували все те, що й учора.