Глава двадцять шоста. 23-те грудня, день 492-й.

Наступний день знову почався з бігу. Голос розбудив його так само, як і вчора, повідомивши сьогоднішню дату і те, що це другий день його занять. Шоста година ранку. Бігав не дуже довго, так, для розминки, пів години всього – добіг через підземелля до водойми. Вочевидь його невидимий мучитель був задоволений результатом учорашньої пробіжки і на сьогодні мав інші плани. Далі зловредний голос загнав його у воду.

Як виявилося – плавати Макс теж може довго. І швидко. З сторони в сторону. Від берега до берега. Два з половиною кілометри. Від початку водойми – до її кінця. І так десять разів. Двадцять чотири хвилини туди – двадцять чотири назад. Майстер спорту з плавання, хай йому грець…

Приблизно в середині десятого запливу Сержант – що був надто вже схожий звичками на Ноора і Кульгавого разом узятих – змусив його пірнути. Тепер він плив виключно під водою. Тридцять дві хвилини не висовуючи носа – його новий рекорд. Замислюватись про те як це взагалі можливо не було а ні сил, а ні бажання. Якісь зрозумілі думки до голови приходити не встигали, бо вже після п'ятого разу час пірнання збільшився до сорока п'яти хвилин. Він не міг думати ні про що крім як про повітря. Легені розривались, усе тіло бажало тільки одного – дихати. І щоб якось протриматись потрібно було максимально заспокоїтись, відволіктись, викинути з себе усі думки. Тільки так можна було вгамувати рефлекси. А підлий Сержант просто не давав йому спливати, доводячи до різнобарвних кіл перед очима. Яким чином це в нього виходило – думати Макс не міг, його мозок був просто не здатний думати. Він хотів дихати і більше його нічого не цікавило. Проте така тактика навчання або тренування давала результат – на сьомому зануренні час, який Макс міг активно провести під водою, становив вже майже годину. Чи задоволений був Сержант – хто зна. Максу гостро хотілося послати все до Темного, але він стулив пельку і намагався розслаблятися й отримувати задоволення від цього мазохізму. Якщо вирішив, що йому це треба – то значить нема чого скиглити. Не для дядька старається. Ну і ще дуже цікаво було дізнатися – а навіщо все це потрібно? Його явно перевіряли на рівень чогось там.

Дозволивши виринути, Сержант ще кілька разів змусив його проплисти від берега до берега, а, приблизно на середині водойми, змусив пірнути в глибину. Занурювався не поспішаючи, із зупинками, але все глибше і глибше.  На кам’яному уступі ухопив доволі великий камінь і вже разом з ним продовжував занурення. У вуха давило нестерпно, як виявилося – це він так думав. Після "нестерпно" він стерпів ще метрів двадцять точно. А ось уже там, сівши на пісок і зачепившись за камінь, Макс завмер. Диявольський голос пробубонів десь між вухами, що завдання – розслабитися і провести в такому стані якомога довше часу. Дві години тридцять вісім хвилин вийшло. Вісімдесят шість метрів. Не погані тут глибини, одначе... Якимось чином, Сержант сам вирішив, що це достатній термін і відправив його нагору, змушуючи робити зупинки по три хвилини кожні десять метрів. Разом, загальний час склав рівно три години. Декомпресійні зупинки можна було і не робити, або робити їх коротшими, не така вже й велика глибина, але Сержант одразу пояснив, що для першого такого глибокого і довгого занурення – так буде краще. Макс меланхолійно подумав, що цей гадський тренер точно читає його думки. Назад, підземеллям ішов спокійно, ледве переставляючи ноги. Зайшовши у свою кімнату, влігся – не хотілося вже нічого. Апатія й розслабленість перемогли. Боліло все. Але не тут-то було. Підле ліжко, зрадило його в такий момент – зачинилося, спорудивши навколо нього кокон, затиснувши все Максове тіло у своїх обіймах, як сосиску в тісті... Почалися розтяжки. Тягнули все і всюди – м'язи, суглоби, сухожилля, все. У різні боки, тілу надавали найнесподіваніших кутів і положень, викручували, домагаючись максимальної амплітуди рухів і максимального натягу м'язів і зв'язок. Спочатку, пару хвилин ще він терпів, але потім плюнув. Може голосові зв'язки теж треба розвивати... Репетував так, що вирішив, що сам оглух. Коли ж його нарешті відпустили, то не міг навіть повзти. Щось невидиме, акуратно й м'яко підхопило його тіло, пронесло повітрям до іншого коридору й брутально закинуло в басейн. Добре хоч роздягнутися встиг раніше – у ліжко ж лягав. Полегшало – до драбинки доплив сам. Під час вечері сидів у позі лотоса. Після вечері, йдучи до себе, мріяв про сон, про його лагідне забуття, коли його улюблене ліжко, що так підло зрадило його нещодавно, знову витягнулося в ложе, хоч і не таке, як раніше, але все ж чимось знайоме. Згадав, що десь таке бачив, коли його накрило зеленим мерехтливим коконом. Спочатку злякався – подумав, що знову терзати будуть, але тут же згадав інше – так було тоді, коли Алісія щось там у ньому перевіряла... Таке саме крісло в неї стояло. Вона й казала, що Принц його їй поставив для лікування і всього такого. Система однакова, виходить. Другим зором помітив масу зелених і червоних джгутиків сили, що тягнулися до нього. Нехай... якщо чогось і хочуть, отакого... то й раніше цілком могли зробити з ним усе, що хотіли, а зараз він так втомився, що мозок відмовлявся думати геть... З тим і відключився, бо сном це назвати було не можна.

24-те грудня, день 493-й.

Ранок для нього настав знову за командою. Зліз із ложа, з трепетом очікуючи дикого болю в м'язах і решті після вчорашнього, але – крісло створило диво – відчуття виявилися супер – як новенький. Ні сліду втоми, нічого не боліло, не тягнуло і не нило. Спробував – і легко сів у шпагат. І поздовжній, і поперечний. Причому в обох варіантах ще був неабиякий запас. "І навіщо це мені? – пробурчав задумливо – і раніше розтяжка була норм. Не настільки хороша, але цілком достатня. Хоча, треба визнати, пропрацювали всі м'язи ретельно і якісно"...