Глава двадцять п’ята. 22-ге грудня, день 491-й.

Ранок почався весело й цікаво. Як в армії. Здалося, що йому хтось дав гарного стусана, скидаючи з ліжка. Спав сьогодні він вельми міцно, встрибався до потемніння в очах, ледве доповз до свого ліжка і згас. Снилася всяка дурня, підсвідомість накрутила всякого – принц Леннар з обличчям Ноора, півночі щось йому розповідав. І ось, таке пробудження. Макс навіть вирішив, що він знову десь там, у Фортеці, і його, такого-сякого, який проспав підйом, штовхає сам Ноор... Від жаху він підскочив. Дідько, та що ж це таке?! Коли ж це припиниться? Голова боліла-боліла і доболіла? Дах з'їхав? Галюцинації почалися? Учора з принцом розмовляв, а сьогодні що ще буде?

– Підйом!!! – вдруге заволало щось у голові – бігом марш!!! – Не послухатися й думки не виникло, Макса здуло з ложа, одягнувся миттєво, а тільки-но затримався біля виходу з кімнати, намагаючись все ж таки усвідомити, що ж усе-таки відбувається, як дістав сильний стусан нижче спини, що прискорив його неймовірно. Після чого всі непотрібні на даний момент думки миттю і надовго вивітрилися з голови.

– Праворуч по коридору, маршрут номер один! – Макс слухняно повернув праворуч, вибіг у коридор, що вів у підземний лабіринт. Оце так... Учора Леннар у голові, він навіть у якийсь момент вирішив, що йому це все наснилося... Думати про що-небудь зовсім не хотів. Але ні, не наснилося. Тепер такий ось полтергейст. Якщо з голосом у голові він навіть якось змирився – ну подумаєш, дах посунувся трохи, то стусан під зад явно не з цієї опери. Тільки-но він забарився, замислившись, як отримав нового стусана і суворий голос у його голові прокричав – "Уперед! не затримуватися!" – Макс, як заєць, рвонув коридором. Все ж відзначив – голова більше не боліла. І ще – він бачив другим зором набагато далі й детальніше ніж раніше. "Дуже цікаво, – хмикнув сам собі, – шиза все ж корисна штука. Адже не пов'язано ж усе це з копняком йому під зад?" Стіни коридору для нього тепер виглядали не сірими, а зеленуватими і десь у глибині скелі помітні були зелені та червоні іскорки, яких раніше він не бачив... Біг підземними коридорами довго, але не поспішаючи. Добіг до відгалуження, до якого його й направив голос. З підземелля виліз на поверхню через чиюсь нору. Внутрішній навігатор працював без збоїв, і весь його шлях було чітко видно на карті місцевості, яка в міру його просування далі розширювалася. Той вхід, через який він потрапив у підземелля вперше, був за п'ять кілометрів на схід по схилу гори. Невже він звідти йшов кілька днів? Нора, треба визнати, була не маленька. Не хотілося б зустрічатися з її мешканцем. Розглянути толком хоч щось не встиг – його знову прискорили.

– Уперед, уперед! Ширше крок! – голос у голові був не благальний – Дата початку занять – 22 грудня – повідомив він Максу. Ого... Виявляється він живе в цьому підземеллі майже місяць. А лабіринтами блукав понад десять днів... А сьогодні – ось таке.

Біг лісом триває вже п'яту годину. Час чітко фіксувався на тій самій карті в його голові. Потроху повернулися думки й запитання... Що він дізнався з учорашнього повідомлення? Потрібно знову пройтися по подіях, для усвідомлення, так би мовити. Добре б було проговорити, але на бігу це не вийде.

Перше – як він і здогадувався, дух самого принца Леннара, таки перебував у його тілі теж. Точніше, в тілі його попередника. І помер уже давно. За його ж словами – щойно ворон із перснем пролетів у перехід, створений Ортаною – існування його особистості в тілі попередника Максима припинилося. Добре, з принцом усе більш-менш зрозуміло. Він уже багато разів це обмірковував і тепер отримав підтвердження. Трея шарахнула їх усіх разом, й усіх магів разом запхало в одне тіло, а далі вже й викинуло подалі. Далі вже Ортана і решта рулили тілом його попередника, як хотіли, а Леннар і сам Макс, сиділи нижче трави, бо, мабуть нічого не могли вдияти. До знань принца, чого ця видра весь час хотіла, вона таки дісталася, але, мабуть, не до всього. А з пам'яті Макса вона дізналася про його світ і захотіла туди звалити. Для цього, вбиваючи людей пачками, заряджала камінь. Коли вирішила, що заряду достатньо, притягла туди все селище з дівчатами, Реєю та іншими. Перевірити, тварюка, захотіла, як усе пройде. Ну і створити підготовлений ґрунт для себе на тому боці.  Незрозумілий тільки якийсь вибір майбутніх слуг… Ще одного Слугу вона зробила окремо, для контролю. А Леннар виявився не таким простим і вирішив не допустити її переход в інший світ за всяку ціну. Чи, може, надивився на те, що коїться, чи зрозумів, що до нього таки теж підбираються і це тільки питання часу, чи просто остогидло йому так жити... Схоже, кохав він ту дівчину сильно.

І все начебто в Ортани вийшло, та тільки, як і казав Леннар, почалися проблеми, від яких магеса і ті, що з нею, кинулися знову до каменя. Втікати хотіла вона. Але, відбулися "пошкодження структури і спотворення". Розуміти б ще, що це таке. Вона, схоже, знову винищила безліч людей для заряду каменю. Тварюка така... Але тут і стався облом – без кільця управління, камінь спрацював як звичайний телепорт, ще й налаштований Леннаром так, що закинув їх усіх сюди. У цей центр чогось там. Якраз туди, куди вони мітили від самого початку, коли вбили принца і почалися заворушення в Імперії. Тому й барахло їхнє тут.

Побачивши Макса тут, Ортана офігіла від щастя – ось він, сам прийшов... той самий, хто найкраще підходить для перенесення пам’яті принца, а головне – він може вийти звідси назовні. І вирішила швиденько ушитися сама, перейшовши в нове тіло. Але, як це буває, між лиходіями не виникло згоди. Седж, схоже, вже давненько щось підозрював, а тут просто таки спіймав її на гарячому. І вчасно, треба сказати, спіймав – ще б трохи, і вона влізла б до мене в голову і один Темний знає, що там накоїла б. Це вона тоді йому у ві сні приходила... Типу – Танька наснилася... кликала, напрошувалася в дім зайти... Зотіла щоб пустив, щоб дозволив…Чому відмовився – сам не зрозумів. А ще він пам'ятав ті теплі відчуття, які виникли, коли вона з ним розмовляла. Тепер, знаючи все це, смішно навіть було б сподіватися, що розум його попередника протримався б хоч скількись і не видав їй, що тут, у цьому центрі, є чужинець. У підсумку - практично божевільного попередника Макса Седж убив, а разом з ним і себе, і Ортану, і всіх тих, хто в цьому тілі мешкав. Два придурки – Катор і Оллас, так нічого і не зрозуміли. Померли щасливими, напевно. Як сталася Катастрофа тепер теж зрозуміло. Якоюсь мірою в ній винен сам Леннар, але з іншого боку – якби він не відправив перстень із вороном, то катастрофа прийшла б у світ Максима, на Землю. Туди прийшла б Ортана і, хто знає, що відбувалося б далі. Начебто саме відсутність перстня завадила Ортані домогтися свого, але й призвела до появи Заборонених Земель. Принц щось зробив і, потрапивши сюди, в цей центр, ніхто з них уже не міг вибратися в зовнішній світ. Хм... а як же тоді демон, який переслідував тих двох, що поцупили артефакт пам'яті? Померли від самонавіювання? Теоретично – таке можливо. Далі – виявилось, що перстень, який приніс Максу ворон, є управляючою штуковиною для системи переходів між світами, у нього Принц переписав усю свою пам'ять, усі знання з магії та всього іншого. Які й передав Максу безоплатно, тобто – задарма.