Глава двадцять четверта. 21-ше грудня, день 490-й.

Нове видіння прийшло до нього уві сні. Спочатку вирішив, що це сон і є, але швидко передумав – дуже вже все реалістично і послідовно.

…

– Ортана, ти не розповіси нам, що ти задумала? Що такого ти знайшла в голові цього придурка, що ми їдемо в це забуте всіма богами село? Там і розважитись-то ніде...

– Інваре, не починай. Ви із Седжем уже нарозважались. У навколишніх селах, напевно, жодної дівки не залишилося, яку б ви не спробували.

– Ну... Орті... ну ти ж сама теж раніше була не проти...

– Я-то не проти, тільки вбивати-то їх навіщо? І то було раніше... Я вам сто разів казала – залиште їх усіх мені, після закляття підпорядкування ніхто звідси не піде. Мені потрібна сила, багато сили. У цього безмозкого дурня резерв майже не росте, не знаю, як вони там у своєму світі управляються без магії.

– Ну так і що тепер? Заткнутися й сидіти десь у дупі, як ці двоє – Оллас із Катором? Ну Орті... не будь занудою... Ми із Седжем славно розважились. А дохли вони всі переважно випадково. Зате ми нові закляття випробували, багато, штук тридцять... Є такі цікаві, одного, уявляєш, вивернуло назовні! Уся тельбух висить, а він живе, не дохне... Ми всі сміялися – годувати то його тепер як? у сраці ж зубів нема... – як до цих слів поставилася маґесса видно не було – головним у тілі попередника зараз був Інвар. Він керував конем, який неспішно йшов кроком по дорозі. За ним їхали п'ятеро слуг.

– До речі, а поясни мені, чому якщо я ось зараз у ньому, то чую твій голос і маю говорити, щоб ви мене почули, а якщо ні – то можна спілкуватися без усяких?

– Не знаю. Може тому, що його власний розум закрився. Він ні з ким не спілкується. Тоді ти стаєш у його тіло замість нього і живеш так, ніби він. Усі інші можуть тільки говорити і слухати.

– То може можна й залишитися замість нього? Не таке вже й погане тіло... попрацювати над ним треба, резерв, знову ж таки... Це тобі треба дівку гарненьку знайти, так? Які ти цицьки хочеш? Шукай побільше, і щоб дупа теж була... – Раптово Інвар сіпнувся від болю, схоже розлючена Ортана щось йому зробила. – Ну все, все... досить... я зрозумів уже... – примирливо бекав Інвар, смикаючись перед кожним словом. – Та зрозумів я вже, – завив нарешті він. – Досить! Краще розкажи, що ми шукати будемо?

– Камінь ми будемо шукати, камінь. Великий, чорний, зализаний, як морський.

– І нащо він тобі? Давай краще грошей із них стрясемо... пам'ятаю, минулого разу староста мав мені принести грошенят, я й забув тоді... Гроші – це добре, завжди знадобляться.

– Спочатку знайдемо камінь, – відрізала Ортана, – потім уже будете робити що хочете.

– Ну... камінь – так камінь. Не зрозумію тільки, яка з нього користь.

– У тій експедиції Леннар та інші знайшли щось давнє, дуже давнє і дуже сильне. – Ортана помовчала трохи, – ці камені – телепорти великої сили, потрібно з ними розібратися, хоч трохи...

– І навіщо нам вони? Куди телепортуватися? Нам що – тут погано? Сама ж казала, що шукають магів скрізь... на новому місці все з початку починати...

– Шукають. Ось тому нам треба дістатися до притулку. Там усе готово було. І це не просто таємне місце для загулу, Леннар напхав його всім чим тільки міг. Я думаю – телепорт там є. Не міг же Леннар, як ми, туди повітрям щоразу ганяти? Він там працювати збирався, вивчати. Якщо розберемося з телепортами, зможемо в будь-яку точку світу потрапляти. Притягнемо туди людей за бажанням і перенесемо нарешті себе в нові тіла.

– Седж, ти чув? Як тобі ідея?

– Не знаю, – виліз із якихось глибин свідомості Седж, – одного разу мені щось подібне вже розповідали...

– Ах не подобається, – завелася Ортана, – тоді самі все робіть, дубини... Якби ви мені допомагали, вже давно все вирішилося б. Якби хтось контролював той натовп, Трея не пролізла б туди і нічого не сталося б. Через вас усе!!! Придурки!!! – ображена Ортана замовкла.

– Седж... ну це... напевно, все ж таки це перебір... вона ж для всіх старається.

– Гаразд, гаразд... Орті... Ну, вибач... я перегнув палицю... Орті... чуєш? – судячи з голосу, вибачався Седж для виду.

Магеса мовчала.

…

Сон закінчився. Макс прокинувся. Ось яка штука, виявляється... камені вона шукає. Тільки щось здається мені, що бреше ця баба. Не телепорт їй потрібен і не для всіх вона старається, ой не для всіх. Вона навіть проговорилася – сказала, що не знає, як у моєму світі всі живуть без магії. Отже, і в моїй голові вона копалася, тобто в голові попередника, знає щось про те, як він жив і що там у нас коїться. Можливо. А ці тварюки граються. Ґвалтують дівчат і закляття всякі пробують... Весело їм, сволоті. Одне добре – вона сказала, що притулок створював Леннар, він хотів тут щось вивчати... А ці – тільки натаскали сюди свого барахла. Трохи покрутившись, Макс знову заснув. І знову прийшло минуле.

…

– Пані... – шелесткий голос ішов із порожнечі.

– Проявися, у цьому тілі я тебе не бачу – наказала магеса. Негайно ж із напівтемряви кімнати зіткався примарний срібний силует. Трохи згодом срібні обриси набули забарвлення і можна було розібрати, що це один із п'ятьох чорних слуг. На підлозі лежало три тіла. Одне в чорному одязі та два – звичайних селян, когось із місцевих. Жінка уважно розглядала примарну фігуру.