Глава двадцять перша. 16-те грудня, день 485-й.

Світло. Перед очима світло... Це що, вже ранок? Він що, кудись усе ж прийшов, просто вночі було темно? Розплющив очі й перше, що побачив – це був він сам. Його власне обличчя, тільки дивне якесь. Постаріле. І щось у ньому постійно змінювалося. Обличчя загалом стало іншим, невиразно на когось схожим, але все ж і своїм водночас. То додавалися зморшки, то розгладжувалися, ніби їх і не було, очі сіпалися й хаотично підморгували. Іноді все це припинялося, але дуже на короткий час.

– Давай, вставай... швидше. Ну давай же... Поки ще є час, – голос був ніяким. Начебто і його, Макса, але й водночас порожнім, монотонно-беземоційним. Макс встав, його похитувало, але в голові, на щастя, прояснилося. Як же це приємно – відчувати себе знову нормальним. Нічого не дзвенить, ніхто не бубонить, мозок нормально думає і тямить. – Ходімо, швидше. – Людина з його обличчям потягнула його за рукав. "Ну, ходімо... питання потім. Ось, Макс, схоже, ти і знайшов те, що шукав. От тільки щось мені підказує, що радіти не доведеться." Йшли досить довго – хвилин двадцять. Чоловік постійно, то тягнув його за собою, то озирався, чекаючи, коли забігав уперед... Врешті, вдвадцяте завернувши темним коридором, завів його в якийсь виворіт печери.

– Будь тут. Туди, – показав туди, звідки вони прийшли, – не виходити. Якщо вона тебе відчує – помреш. Чекай. – не кажучи більше нічого, вийшов. Кроки швидко затихли в далині.

"Ось так от просто? Чекай і все? – Макс озирнувся. На відміну від коридору, яким він ішов раніше, тут було набагато світліше. Нора ця була цілком простора і на підлозі навіть лежало щось, на вигляд м'яке. Схоже на сіно, накрите дрантям. Поруч стояла фляга. Вода! Облом – фляга була порожня. І дуже, дуже давно. Задумався, хотів влягтися на те, що було на підлозі, але теж облом. Усе зотліло і зберігало видимість наявності невідомо чому – щойно торкнувся дрантя, воно просто розсипалося на порох. Ось навіть як. Хтось залишив усе це тут дуже давно. Коли б не п'ятсот років тому, так? Задумався. Значить, він таки дійшов. Сховище це чи ні ще не зрозуміло, але ось це чудовисько з його власним дуже постарілим обличчям і є він сам, що потрапив сюди п'ятсот років тому чи близько того. Непогано зберігся все ж... І ось це і є – Темний принц? Страшне, кошлате, викривлене створіння... з бігаючими очима та ще й не дуже мите, судячи із запахів. Навіть не так – дуже не мите. Ось. Як так? Відповідей не знайшлося жодної, залишалося очікувати розвитку подій. Бігти нікуди, навіть якщо зараз з'явиться хтось, щоб його з'їсти, все одно те ж саме може статися в будь-якому іншому місці. Місцевості він не знає абсолютно. Вийти звідси, роззирнутися? Хотілося, але стримався. Воно начебто і треба шукати варіанти куди сховатися самому, якщо що, але не дарма ж його сюди привели? Все одно доведеться контактувати з цим дивним попередником себе самого. Треба ж хоча б розібратися, хто така ця страшна Вона, яка може про нього дізнатися?

"Слухай... слухай..."

Прокинувся неприємно. Знову монотонний чужий голос у голові. Треба ж – не помітив, як задрімав. Знову якась хрінь безтямна відбувається. Та скільки можна вже... Деякий час стомлено сидів і намагався дочекатися, коли ця каламуть закінчиться. Шепіт наполегливо і так само монотонно, шелестів просто в мозку. Тіло ніби горіло після спекотного дня на пляжі.

«Слухай... мало часу... мало часу...»

– Ну то кажи, – чекати Максу набридло, заради приколу спробував відповісти власному божевіллю, – я слухаю.

– Нікому не вір, особливо собі. Закривайся, прийдуть уві сні – не пускай, не давай дозволу. Повинен позбутися їх. Інакше не вийде. Обов'язково позбутися усіх.

– Що – не вийде? Хто ти? – Вони – це хто? Хто приходить? – здивування Макса досягло апогею, – про кого ти? – відповіді не було. І тут він згадав... Там... у коридорі... валялися чотири скелети. Свідомість потьмяніла...

…

Шестеро бігли коридором. У напівтемряві, яку було розбавлено тільки слабеньким світильником, по стінах металися тіні. Видно, що бігли люди довго і сильно втомилися. Рухи у всіх були часто хаотичні, очі вирячені, роти відкриті, дихання хрипке, переривчасте. Перший взагалі біг, витягнувши руку вперед, а іншою – час від часу торкаючись стіни. Видно не хотів несподівано зустріти будь-яку перешкоду.

– Не... не... не... можу більше... – один пригальмував, зігнувся в двоє, його вирвало. Решта теж зупинилися, хрипко дихаючи.

– Може, відірвалися все ж таки? – ледь продихнув другий.

– Як хочете, а я чекати не буду. Він іде за нами по п'ятах, він близько, я відчуваю... – третій озирнувся, хрипко вдихнув глибше, намагаючись заспокоїти дихання, і побіг далі сам, за ним, за кілька рахунків, побіг ще один.

– Та дурниця... напевно відірвалися... уже хвилин сорок біжимо і нічого... – почав було ще один, відлипнувши нарешті від стіни, як їхній єдиний світильник згас. Усі завмерли. Світло загорілось знову.

– Фух... я вже подумав...

– Та що ти там подумав... скажи прямо – обісрався і все, – зареготав той, що говорив про сорок хвилин, – я от розповім пріору, який ти боягуз, він тебе у єгері відправить.

– Чого ти галасуєш, ідіоте – обурився той, що зупинився першим. Чоловік більш-менш вже віддихався.

– А що буде? Хочу і сміюся, ясно тобі? Двоє он, уже втекли... Боягузи.

– Ясно, чого ж тут не ясного? – той вочевидь не був налаштований сперечатися з сильнішим супротивником, тому просто побіг далі. Але не далеко. Метрів за п'ять він упав.