Глава дев'ятнадцята. 5-те грудня, день 474-й.

От, дідько… Знову все болить і очі не відкриваються. Та що ж це таке... скільки можна... Тут увімкнувся мозок і тіло усвідомило, що йому боляче тому, що лежить воно на чомусь дрібному, але досить гострому. Через заплющені повіки пробивалося світло. А десь поруч співають птахи. І щось шумить... схоже на шум води та лісу. Птахи, Карл! Вода, ліс... звідки тут птахи... хоча, яке там "тут" – куди його знову занесло одному Темному відомо. А добре так, бумкнуло... Намагаючись розігнутися, крізь біль усміхнувся каламбуру, який вийшов, – він же і є Макс Темний, він же Мак Сім, він же Темний Принц... Після певних зусиль, очі все ж таки розплющилися – їх, як і все обличчя, просто заліпило якоюсь гидотою, чимось дрібним і липким... та ще й смердючим. Фе… Це що – він мордою обличчя в гній якийсь упав? Нарешті підвівся. Фух... начебто не гній, але за виглядом і запахом – дуже схоже. Встав. Начебто цілий. Крові ніде не видно, трохи шумить у вухах. Підійшов до найближчого деревця, сперся, щоб легше було. Підніжжя якоїсь гори... чи пагорба. Усе навкруги заросло деревами і всілякими... папоротями і ще фіг його знає, чим. Відчуття, що він у лісі якоїсь божевільної Полінезії. Ялина сусідила з пальмами. Ні, ну якесь змішання рослинності він і раніше бачив, але не настільки ж... Як таке може бути? Сам же він перебував на неширокому кам'яному уступі, безліч дрібного каміння і кам'яної крихти різних розмірів і тиснуло йому ребра. Смикнувся в миттєвому переляку – слава Світлу і Темряві – ніж із собою, не пропав. Фух... ось це справді злякався. Напевно, без усього, голий вижив би, але не без ножа. І що ж це таке з ним вийшло? Десь нижче по схилу справді шумить вода. Де знаходяться місяці не видно, все небо доволі щільненько закрите листям. Усе навколо таке зелененьке, свіже... і не скажеш, що десь там початок грудня. Десь там... Де, це "десь"? Хотілося б знати... Яким чином і що там у вежі Леннара спрацювало, пес його знає... та й яка різниця... Хоча ні – різниця є. Якщо це пастка на чужинця, то хто її поставив? Телепортом керувати міг тільки Леннар, і якщо це робив він, то, тоді, коли він ще був живий, про мародерів, що грабуватимуть Заборонені Землі, ніхто ще й подумати не міг. На кого тоді ця пастка? На сусідів-магів? Тоді навіщо в такому місці? Краще б просто в туалеті зробив... зайшов хтось погадити... а його – хлоп! – і закинуло хрін знає куди... Без штанів. І дупа в ... От сміху-то було б, особливо якби викидало кудись, скажімо, на Імперську раду. Заради жарту ще таке можна уявити, особливо Ортану, але все ж... проти магів Академії... Принц... Навряд чи. Леннар на жартівника не схожий. А крім магів нікого поруч і немає. На кого ж тоді? Обслуга? Так, схоже, вони у вежі й не заходили ніколи... як вони і що обслуговували – не зрозуміло, але дірки в стінах понаробили вже потім, а іншого входу немає. Отже – навряд чи це була пастка, бо крім Леннара таке зробити було нікому, а самому принцу – нема потреби. Тоді що? Місце постійного телепорту? Спрацювало підготовлене заклинання? Це що ж – те, що він помацав ямки в стінах запустило телепорт? Та маячня якась... Так ним би давно будь-який мародер зміг скористався і всі про це знали б. І ще... крім Леннара телепорт ні в кого не працював... Він один користувався, а решта магів не могли. Знову повертаємося до того, що в ньому самому, в Максі є щось таке, що ототожнює його з Принцом. Перед тим, як його викинуло звідти, він якраз згадав самого Леннара... Все. Більше нічого не відбувалося. Принаймні – більше нічого йому не згадувалося. Добре, нехай так. Можливо, це все ж таки пастка? Імовірність-то є завжди, але біс забирай... ну тоді навіщо сюди? Закинути мало б у центр пустелі – кілька днів і його ніхто вже й не знайшов би. Або в жерло вулкана... якщо тут вони взагалі є, ну або кудись у центр океану, де плавають ті рибки... з півметровими зубами. А тут рай... тепло, світло, мухи не кусають...

Потихеньку, розходжуючись, рушив на шум води. Йти довелося не далеко – спустився з гори, пройшов улоговинку і вийшов на берег озера. Метрів двісті до іншого берега – прикинув на око. З правого боку падав невеликий водоспад. Ну чистий рай. Мальдіви місцевого розливу. Тиша, спокій... По камінню дістався до води, з насолодою вмився, попередньо озирнувшись. Шукав риб. Вчасно згадав про тих, що цівкою води вибивали в камінні ямки. Та й не тільки такі бували. Чисто. Ніхто поруч не плаває. Осмілів, роздягнувся і заліз у воду. Райська насолода, вода несподівано дуже тепла. Може тут-таки вулкан якийсь поруч? Якийсь Загублений світ? Як у Жюля Верна… Але ж вода явно вища за двадцять градусів. Нічого небезпечного, як і раніше, не спостерігалося, видимість, що вперед, що в глибину була чудова – дно проглядалося далеко і в найдрібніших подробицях. Проплив із десяток метрів уперед і відчув, що з кожним метром далі вода різко стає холоднішою. Ого... давай-но назад... Буквально через два метри у зворотному напрямку вода знову потеплішала. Нічого собі... водичка. Джерело там якесь б'є, чи що?

Треба перепрати одяг, якщо це можна назвати пранням, а то жарт чи ні – два тижні не мився. Аби тільки риба та решта живності не спливли до верху животами. Так... поки все сохне, треба подумати, що він їстиме, а вже потім дослідити куди ж він потрапив. Їжі поблизу не спостерігалося. Ну що ж... мисливець він усе одно слабкий. Підемо шукати і ловити рибу.

Години за дві, на березі біля того місця, де він купався, вже горіло багаття. Розводити було незручно, довго мучився, висікаючи іскри з каміння, поки не знайшов підходяще, добре іскристе, і м'якенька розпушена кора все ж загорілася. З рибою вийшло вдало, дався взнаки досвід – нанизані на палички, між камінням лежали вісім немаленьких шматків. Рибину спіймав одну, поки вистачить – все одно зберігати нема як, зіпсується і все. Солі нема, нічого нема, ну та й добре. На вечір ще зловить, риби тут багато. Схоже, саме в цьому місці, де він хлюпався, їй не подобається, може, тому, що вода надто тепла. А ось пройти далі берегом... Але жити тут зручно і вода тепла. З часом дня теж визначився – приблизно десята година. Ага... а в телепорт він вліз після опівночі вже... Чимало провалявся, майже сім годин. Якщо, звісно, сьогодні все той самий день. Наївся, відмився і завалився спати в затишному місці. Слабкість здолала, та й що ще робити? Знову влізти кудись, щоб знову перекинуло, темний знає куди, ще й голого... ну вже ні.