Глава вісімнадцята. 4-те грудня, день 473-й

Уранці прокинувся зі світанком. Довго лежав, роздивляючись сіре небо. Придумав же хтось... Десяток кілометрів звідси пекельна спека, небо блакитне, без жодної хмаринки. А тут – на тобі, ледь п'ять градусів тепла, дощик противний пускається щогодини, як за розкладом. Змусив себе встати, зібрався і попрямував у бік вежі Олласа – п'ятого мерзотника компанії найбільших виродків цього світу. Що він знав про нього – на вигляд пампушок, з товстою кінською мордою, світлим ріденьким і сальним волоссям, слинявими губами. Маг – повітряник. Нібито разом із Катором щось там допрацьовував у заклинанні для польотів. І ще - буцімто вода теж йому підвладна. Наскільки це правда – зараз не дізнатися, але, виходячи з того, що він уже про них усіх чув – віриться важко.

Вежа Олласа не відрізнялася від інших. Грубо прорубана на рівні пояса дірка і цілковита порожнеча всередині. Дотримуючись раніше ухваленого рішення, Макс одразу поліз угору, час від часу заглядаючи на різні поверхи. Як і скрізь – порох, сміття, відсутність хоч чогось цікавого. Верхні поверхи плануванням і виконанням були схожі на такі ж в інших баштах, видно, тільки Ортана вирізнялася манерами й вишуканістю, мужики були одноманітними й байдужими до свого побуту. Ні, ну шторки з квіточками і горщики всякі з рослинами розводити не обов'язково, але хоч якась індивідуальність має бути? Ну просто тому, що вони різні? А якщо жінку привести? А, ну так... виходячи з їхніх нахилів... яке там привести... тим, кого вони сюди привести могли – тим однаково однакове планування в них усіх чи ні. Ще за дві години він уже підходив до вежі Треї.

Перше, що його насторожило – діра в стіні була якась... занедбана, чи що. Якщо в уже пройдених ним вежах дрібні камінчики, що стирчали з різних місць, були ледь не відполіровані животами численних мародерів, то тут ніби й так... усе потерто, але якось дуже й дуже давно. Навіть пісок і всякий кам'яний дріб'язок у ямках зберігся. І це означає... означає, що дірку пробили, якийсь час користувалися, а потім перестали. Або не змогли. Друге – вся місцевість навколо вежі була сильно заросла, набагато сильніше, ніж біля інших. Практично все було заплетено плющем, напрочуд усе ще зеленим. І це насторожувало ще більше, але й вводило в оману – логічно, що якщо до вежі давно не лазили, то тут не було всієї тієї юрби, що виносила все і вся з інших веж. Нікому було витоптувати територію. А колись тут, мабуть, було красиво. Он скільки кущів троянд, і цього року вони теж цвіли, тільки ось плющ усе заплів. Макс знайшов дрин побільше і поворушив ним усередині пролому. Нічого. Воно ніби й добре, але відчуття небезпеки завирувало ще більше. Другий зір нічого особливого не показував. У голові вже практично бив набат, серце стрибало, ніколи раніше такого з ним не було. Озирнувся і ледь встиг ухилитися від удару. Плющ... мерзота зелена. Ноги в нього виросли чи що? Поки заглядав туди й сюди, кілька довгих пагонів підібралися зовсім близько, а він і не туди... ну росте щось і росте, а якої воно довжини було... то пес його знає... тут усяких пагонів у посохлій траві... Із трави, втрачаючи на льоту листя, зметнулася ще одна ліана. Ударилася об стіну і завмерла. У стіні залишилася невелика щербинка. Однак... Швидкість руху була не настільки велика, щоб не можна було ухилитися, але от якщо не побачив вчасно – буде зле. Навіть відскочивши подалі, Макс бачив, що ті місця, де росли листочки, були загострені і з кінчиків деяких черешків, що залишилися, виступають маленькі крапельки.

Діставши ніж заздалегідь, приготував палицю і пішов уперед. За два кроки до дірки ще один, новий пагін, метнувся в його бік. Прийнявши його на палицю, чиркнув ножем. Зелена гидота миттєво обвила кільцями товсту деревину і, мабуть, душила – зі старої палиці сипалася кора і всяка потерть. Щойно Макс підсунув ніс ближче, щоб розгледіти ділянку пагона, яка його зацікавила, гнучка штуковина, розпрямляючись, метнулася йому на зустріч. Добре, що обрізок рослини був коротким і просто не діставши до обличчя Максима, безсило впав у траву. Одразу ж ще два пагони напали на палицю, яку Макс упустив від несподіванки, і розірвали її, як стару мочалку. Ось тобі й трава... мурава... Тупувата трохи – не розрізняє, де людина, а де її речі. Обережно пересуваючись травою, вдивляючись у всі травинки, Макс обрізав небезпечні пагони подалі від вежі, палицями змусив їх скрутитися, після чого разом з палками закинув якнайдалі. Підібрав ще кілька підходящих палиць і поставив їх біля дірки в стіні – хтозна, може, знадобляться, коли вилазити буде. Обережно проліз усередину, штовхаючи перед собою ще один дрин.

Усередині озирнувся. Засмутився – уже неусвідомлено вирішив, що у Треї тут буде все не так, як у інших. А власне чому? Він ходив кімнатами першого поверху, роздивляючись сміття, що залишилося після мародерів. Ось цього було несподівано багато. Он, навіть сумка якась лежить... згнила вже вся... Вийшов у «ліфтову» шахту і ось тут і обімлів – на підлозі лежала купа кісток. Судячи з кількості черепів – п'ять осіб. Ще один скелет у залишках незрозумілого одягу висів на одній зі скоб метрів за двадцять від землі. Мабуть, летів з висоти і ногою влетів за скобу, переламав собі все, і помер. Але ось чомусь не звалився вниз, коли плоть згнила. І хто це їх так? Немає сумнівів, що їх усіх або скинули зверху, або так налякали, що вони самі стрибнули в шахту. Стрибав же він, коли жарка зашурхотіла над головою. Щось у всіх цих скелетах було дивне, але що саме зрозуміти не виходило.

Посмикав скоби в стіні – нормально, не хитаються, ступив на першу, пострибав усією вагою – без змін. Потихеньку поліз угору. Діставшись скелета, відсік застряглу кінцівку, а коли подивився вниз, як воно все там упаде, обімлів удруге – кістки, які валялися внизу безформною купою, ворушилися, приєднувалися одна до одної, збираючись у цілі скелети. Ще три, дозбируючись на ходу, вже шкандибали до сходів, а один навіть уже заліз по них на пару сходинок-скоб. Усі тут. Усі п'ятеро, шостий невдало приземлився і при цьому розбився в пил, але ось нога, яка падала окремо, намагалася кудись повзти самостійно.