Глава п'ятнадцята. 1-ше грудня, день 470-й.

Ранок був несподівано сонячним. Потеплішало. Так градусів п'ять-сім, але на сонечку цілком нічого. Роззирнувся – нічого не виявив. А ні цікавого, а ні небезпечного. Швидко розпалив вогонь, підігрів учорашній суп. Поки те, та се – роздивлявся вежу й околиці. Два будиночки, великі, але одноповерхові. Плоскі дахи, білі стіни. Усього одне вікно чомусь. Ще ось ця незрозумілість, у якій він ночував. Більше нічого. До джерела води веде доріжка. Поруч – щось на кшталт альтанки. Якби була не кам'яна, то розвалилася б давно. Зарості дерев і такі ж доріжки між ними. Обійшовши вежу по колу знайшов пролом у її стіні. Не великий, тільки-тільки пролізти одній людині. Дивно – ніякого входу більше немає... Сама вежа несподівано невеликого діаметра. Метрів сто всього. І вгору не дуже сильно звужується. Для такої висоти це навіть страшно. Хороший вітер мав би зламати або повалити її. Але, якщо за п'ятсот і скільки-там-вона-до-цього-стояла років вітер її не зламав і не повалив, то ще сьогодні має постояти.

Доїв суп, розіпхав по кишенях три смужки м'яса. Грамів по п'ятдесят кожна. Не густо. Учора перерахував – вісімдесят сім штук усього. Це якщо штуки по чотири на день – дві в суп, та дві на обід, та з сухарями і водичкою... то тижні на два розтягнути можна. Стільки він тут сидіти не збирався, а з огляду на те, що назад піде до фортеці, і в дорозі потрібна буде тільки вода, то можна пайку трохи й збільшити. Скажімо штук по шість на день. Три в суп – на вечерю і сніданок і три в обід. Треба ще враховувати, що через Фортецю якось треба пройти, а там у Каторі ще не відомо, що робиться. Якщо там зархи господарюють, то їжі там не буде. Навряд чи вони в самому місті, але враховувати треба.

Перший будинок, як і другий, був порожній. Абсолютно. Винесли все, навіть цвяхи, де знайшли, повисмикували. Дуже багато чого з того, що перебувало в заборонених до їхньої появи, усе ставало артефактами з невідомими властивостями і, відповідно, усе тягли на «велику землю», на продаж. «Е-е-е... якщо так усе піде, то нічого він тут не знайде. Ну, якщо що, то хоч подивимося, що тут і як було раніше. – втішив себе – Як вони жили-то ці маги, що творили. Буде про що поміркувати, хоча б.» Підійшов до пролому в стіні вежі. Знову подумав, що відсутність входу річ, щонайменше дивна. І цей-то не природний, а вже кимось із шукачів проколупаний. Як же маги раніше туди потрапляли? Може літали? Тоді вхід може бути десь угорі. Дуже можливо. Сам би так зробив. Понтів скільки – підлетів хрін знає на чому до вежі, вийшов і дивишся на всіх звисока. Тому й вежі в них різної висоти, що випендрювалися один перед одним. Але все ж... як же обслуговувати це все? Будиночки внизу – найімовірніше для прислуги. А прислуга літати не вміє напевно. Дірка в стіні – це просто лаз. І пролазити туди треба поповзом, на пузі. Значить, коли будеш вилазити звідти, то голова з’яіиться першою. І це якось дуже не подобається. Голова – цінна штука, без неї ніяк. Кинути туди камінь? Чи може треба щось живе? Як оті яблука він кидав? Ось він особисто, понатикав би пасток усяких. Від сякого і такого, і живого, і ні. І що ж робити? Підійшов ближче, вирішив, що треба оглянути все до дрібниць, може щось помітно буде. Виявилося – помітно. Помітно було те, що нижня частина лазу ґрунтовно затерта, аж камінчики позакруглялися. Це добра ознака – лазили туди часто. Значить, якщо пастка є, то це вже не господар вежі її поставив. Це вже легше. Закинув усередину камінчик. Нічого. Ще кілька, благо в них не було нестачі. Теж нічого. Пішов, знайшов доволі довгу деревинку – частину стовбура засохлого дерева, запхав її в дірку до кінця, навіть відчув, що кривий кінець палиці зіскочив і впав нижче – значить, виліз із того боку. Нічого. А стіна не дуже й товста... Для такої висоти мала б бути значно товща. Технології, одначе. Ну… якщо не завалилась за п’ятсот років, то може не завалиться й сьогодні.

Закинув деревинку в глибину наче дротик. Тиша. Ех... доведеться пробувати самому. Більше випробовувати нема на чому. Залазити було незручно. Зате, напевно, пробивати дірку так було легше. Хтось же це зробив. Постарався. Повз, напевно, з хвилину, не поспішав, постійно прислуховувався що відбувається з переду нього. Тягнувся, аж поки голова показалася з того боку. Плюсом було те, що поки повз – очі добре звикли до темряви. Спочатку тільки визирнув, пізніше, осмілівши та роздивившись що до чого, виліз цілком. Велике приміщення, абсолютно порожнє. Начебто щойно після будівельників... Колись тут щось було… стелажі, можливо, або склад чогось потрібного... винесли все, судячи зі сміття – розібрали або розламали й винесли. Вгорі на пристойній висоті виднілося перекриття. Метрів десять висоти, не менше. Вийшов через прохід із відсутньою дверною рамою в сусіднє приміщення, потім у ще одне... наче соти якісь… так обійшов периметр по колу. Скрізь одне й те саме. А що ти хотів? Мародери тягнуть звідси все, що можуть уже щонайменше чотириста років. У центрі залишалося кругле приміщення, прохід до якого був з усіх інших. Ага... схоже ось він, місцевий ліфт – тільки тут не було стелі. Але і якихось конструкцій – підйомника там чи чогось іще теж не було. У стіну криво і косо були забиті досить товсті скоби, що вели вгору. Як їх забити-но змогли? Ну гаразд, нижні кілька штук ще можна уявити, а там, на висоті? Підійшов майже впритул, розглядаючи. Був такий артефакт у будівельників, які будинок у Фортеці коханці коменданта будували... без шуму й пилу вирізав отвори в камені потрібного діаметру та глибини. Просто приклав у потрібному місці, великим пальцем притиснув і – Хоп! і кам'яний циліндрик випав. Може так і робили? Якщо вони скоб понабивали до верху, то тут їх не менше дев'ятисот штук. Видно, що економили – намагалися бити ширше, скільки ноги могли задерти. Це ж треба... хтось пер ці залізяки чортзна-звідки, через пустелю... по пекельній спеці... та й метал-то дорогий тут. Але, видно вигода була вищою. Якщо скоба важить хоча б кілограм, то одна людина, окрім їжі та води,  потягне максимум десять скоб. За один раз все не принести ніяк. Або потрібен загін шукачів у дев’яносто осіб... хоча... хто його знає, вони ж і виносили багато... Хтось залишався, били скоби, решта виносили все, до чого могли дотягнутися, і йшли назад. Посмикав нижню залізяку. Добре забита, не ворушиться. І давно вже, метал потемнів зовсім. Зітхнув, поліз угору. Наступний поверх був аналогічний першому за конструкцією. І наступний теж. Після п'ятого він уже й не заглядав туди – зрозуміло було, що маги там не з'являлися ніколи і все це місце використовувалося суто з господарською метою обслуговуючим персоналом. Про всяк випадок заглянув в останні три поверхи. Якщо хто що тут і робив, то логічно буде те, що використовувати будуть найближчі до себе, тобто до верхнього "пентхауса", поверхи. Не буде ж маг ганяти туди-сюди з верхнього на перший за... за... чим він там міг би ганяти? За чим-небудь потрібним, загалом.