Глава чотирнадцята. 30-те листопада, день 469-й.

Усе неправильне, зазвичай, починається в понеділок. От як так – йдеш із роботи в п'ятницю, начебто всі справи завершили, все добре, а на ранок у понеділок – маса проблем, причому термінових. Хто їх створив, ці термінові справи, якщо вихідні були? На територію містечка магів Макс ступив у шостий день тижня вранці, одразу після світанку. Але проблеми почалися, ніби в понеділок – одразу й багато.

Виявилося, що дійти вони не встигли всього якихось п'ятнадцять кілометрів чи навіть менше. Йшов вільно, ніщо не турбувало. У другому зорі був тільки легкий червонуватий фон остигаючого піску. Але коли помітив попереду щось темне, широке, схоже на стіну, вирішив зупинитися одразу, щоб не потрапити в щось неприємне. Роздивитися треба. Що цікаво – ще десять хвилин тому, це приблизно метрів двісті якщо по прямій, ніщо не говорило про те, що місто близько. Навіть веж видно не було, хоча, за їхньої висоти, хоча б верхівки, але вже давно мали б бути видні на тлі зоряного неба з підсвічуванням обох місяців. А він навпаки – чомусь вже давно перестав їх бачити зовсім – ще коли зустрівся з дівчиною, але щойно підійшов досить близько й побачив стіну, як одразу проявилися й громаддя веж.

На світанку все стало зрозуміліше і видніше. Стіна міста. Висока. Метрів сорок або навіть вище. Так як і у Фортеці, досить круто увігнута всередину. Перелізти не реально – абсолютно гладка поверхня без швів, виступів і всього такого іншого. Можна, звичайно, усеріжучим танто понаробити сходинок. Але стрьомно – ні мотузки, ні хоча б цвяхів, щоб забити замість гаків, у нього немає, а лізти на таку висоту по негативному схилу... до біса. Літати він не вміє, а, напевно, доведеться. Задумався, озираючись. Якось же шукачі проходять туди. Значить має бути дорога. Спробував зорієнтуватися, добре, що внутрішній картобудівник працював безвідмовно – він, як і раніше, міг уявити собі весь свій шлях з усіма вигинами, обходом барханів, місцями дньовок і всього іншого. "Цікаво, з якого супутника беруться дані? Просто посміятися... хоча, хто їх знає, цих магів... стільки штучок у них було... може і супутник якийсь є, і місцевий GPS працює." Якщо йти від фортеці, то дорога пройшла б ось так. Ну так, вийшов трикутник – Фортеця – Ліс – Містечко Зниклих магів... Коротка основа – три дні шляху, сорок два кілометри... Сюди, з усіма затримками, він добирався майже дев'ять ночей і один день. Дев'яносто два кілометри по прямій. Йому реально пощастило – шлях його і був майже прямим, за винятком обходу цієї гадської калюжі з Рожевою мрією... Вигадали ж назву... Червоний холодець – ось саме те. Ну, а до Фортеці звідси ближче – лише вісімдесят п'ять кілометрів, але от чи буде дорога прямою – хто її знає. Значить – шукачі, що з Нірана, що з Фортеці повинні були приходити приблизно сюди, де він знаходиться... І хаторги тут бродять не просто так. І де ж тоді вхід? Відійшов назад, знайшов місце, де якась аномалія приховувала місто – ось воно ще є, а ось, за кілька кроків і вежі, і мур різко зникли, перед ним лишився один пісок та тремтяче від спеки повітря. Повернувся на п'ять метрів ближче... ось вона, межа. Усе знову проявилося. Усе дивовижніше й дивовижніше. Гарне маскування, не знаючи, що тут має бути, можна й не знайти ніколи. Ага... он, праворуч вдалині, якась купа біля стіни. Йдемо туди. Просто так тут усілякі купи не валяються.

Як і підозрював – це була не купа. Це був пролом. Причому пролом зсередини. Щось величезне врізалося в стіну, вирвавши її шматок і розкидавши на всі боки уламки. Пролом був здоровенним – від верху і майже до низу. Метрів десять висоти стіни тільки залишилося, але все під нею було завалено уламками, тож, напевно, пробратися можна. Це що ж за хріновина сюди прилетіла? Мегаліти, з яких уже традиційно була складена стіна, якщо не більші, ніж у фортеці, то не менші точно. Каміння вивернуло з кладки жахливою силою, обрушило вниз, розкидало на всі боки, багато розкришило, засипаючи уламками завбільшки з самого Макса все навколо. Цей кам'яний хаос був гірший, ніж кам'яний ліс біля Фортеці. З пролому стіни стирчав армуючий метал – товстезні прути, якщо їх так можна було назвати, оскільки їхня товщина сягала метра в діаметрі, були розтягнуті, розірвані й вигнуті гострими колючками назовні, створюючи додаткові перешкоди для проходу. Ну що ж... давай спробуємо пройти. Варіантів немає – вода потрібна вже дуже, пити хочеться просто жахливо.

Спочатку каменюки він обходив, як доведеться. Потім помітив стежку, натоптану до нього сотнями шукачів, і перебрався на неї, обережно ступаючи по камінню і постійно оглядаючись другим зором, пам'ятаючи про різні штучки. Навряд чи стародавні маги понаробили щось у самому проломі, хто знав, що він станеться? Але, тим не менш – тут могло з'явитися щось нове. І відразу ж після цієї думки, обійшовши здоровенний мегаліт, розколотий посередині, Макс побачив очі. Просто людські очі. Живі. Кругла коричнева зіниця переміщалася по очному яблуку. Причому в кожному оці незалежно одна від одної. Парочка якось навіть отак вальяжно розташувалася на камені, праворуч від стежки, і впритул дивилася на Макса. Він завмер, не можна сказати, що злякався, але острах узяв. Якось на підсвідомому рівні таке бачити не приємно, хоча що тут такого? "Як павук якийсь... що за дідько..." – і справді, очі, помітивши, що їх виявили, стрімко рвонули вбік і зникли в якійсь щілині. Хоча нічого, що хоч якось нагадувало б ноги, у них не було. "Щось не подобається мені тут... І стежка якась слабка... малоходжена." У другому зорі зрозуміліше не стало – і праворуч і ліворуч вгадувалося щось потужне, але що це таке конкретно – не зрозуміло. Відійшов на кілька метрів назад, підібрав кілька каменів. Кинув один уперед. Уздовж стежки. Другий, третій... Вгадав – щось блиснуло, сильно бабахнуло, у різні боки полетіли скалки каменю, запахло озоном. І одразу ж після цього, купа каміння праворуч виявилася зовсім не купою – невідома тварюка випростала довгі членисті лапи і, наче скребками, згребла все зі стежки перед собою у величезну дірку, що розверзлася перед нею. Каміння, палиці, все без розбору туди пішло... Паща закрилася, пролунав різкий торохтячий звук. Ось тобі й оченята... Мля... Машинально витер раптово проступивший піт. І що робити? Куди йти? Глянув другим зором туди ж, де бачив незрозуміле світіння – тиша. Але ця "тиша" поступово червоніла. "Оце так... заряджаєшся значить, сука... кавомолка хрінова." Хвилин через п'ять усе стало так само, як і було до знаменного кидка. Ну... із цим начебто зрозуміло. Для інтересу, покидав каміння далі стежкою, перекидаючи його через уже відому небезпечну зону. Ширина її, найімовірніше – це зона роботи загребущих лап. Каміння кидав, щоб дізнатися, а чи немає там чогось не менш цікавого, ніж ці оченята. А то туди пройдеш і – Гам! Хтось тебе раптово з'їсть. Каміння ніхто не з'їв, більше нічого не стріляло, можна йти. Цього разу він знову кинув камінь у прохід, а після бабаху, протерши очі від пилу і почекавши, доки загребущі лапи сховаються, рвонув бігом стежкою далі. Усе пройшло благополучно, озирнувся і натрапив на уважний погляд. Показав очам дулю і пішов далі. Приблизно посередині стіни в проломі з'явився якийсь плющ, який потихеньку заплітав усе навколо. Він би й заплів увесь простір, а не тільки половину, але дійшовши до певної межі, гілочки всихали і вже сміттям валялися навколо. Що глибше Макс проникав у пролом, то легше йому ставало. Спека явно спадала з кожним метром. Так само, як і біля лісу, коли він із дівчатами виходив із пустелі – була спека і немає її. Зате йти стало складніше – плющ або що воно таке, замаскував собою всі нерівності і можна було легко поламати ногу, зісковзнувши поміж каміння. З іншого боку – якщо якась гидота тут живе, то вона має руйнувати зелений килим під час своїх дій... а все навколо ціле. Але з третього боку – може плющ цей росте як бамбук, по тридцять сантиметрів на добу і руйнуй-не руйнуй, йому все одно. Йшов не поспішаючи, кожну ділянку прокидаючи камінням і ретельно оглядаючись. У деяких місцях, де доводилося перелазити каміння, хтось турботливий, полегшуючи собі та іншим дорогу, спорудив сходи з кам'яного сміття. Ширина стіни була метрів двісті, метрів на тридцять із неї вивернуло всю начинку. Схоже, це все ж таки не вибух. Щось потужно, але не дуже різко видавило шматок стіни... Розкліт каміння не надто великий. Не втримав-таки захист якусь магічну вигадку, не зміг. Не дарма фортецю будували. І це що... зараз ця хріновина по пустелі вештається десь? Здуріти просто, не дай боже зустрітися...