Глава тринадцята. 29-те листопада, день 468-й.

Цього ранку вода закінчилася зовсім. Вони спеціально дотягнули все так, щоб останні двісті грамів випити під кінець нічної прохолоди. Макс зробив вигляд, що п'є, віддаючи дівчині все, що було. Він бачив, що їй ще не зовсім погано, але вже й не добре. Навіть підживлення силою допомагало мало. Провівши в липкій напівдрімоті більшу частину дня, вже у сутінках дівчина несподівано прокинулася і подивилася на нього дивним і якось відстороненим поглядом.

– Мій принц... – Макс насторожився, початок не віщував нічого доброго, – прошу вас про обіцянку...

– Е, красуне... ти чого? Що це за розмови? – почав віджартовуватися він, усім раптово наче захолонувшим нутром відчуваючи якусь страшну біду.

– Прошу вас, пане... не смійтеся над бідною дівчиною...

– Та ну перестань ти! Я ненавиджу такі розмови! Що таке? Скажи нормально – якщо це в моїх силах, я і так це зроблю.

– Пообіцяйте, що, якщо я покину вас, ви продовжите свій шлях.

– Покинеш мене? Продовжу шлях? Що за загадки? Якщо ти зібралася вмирати, так і не думай навіть. Ми дійдемо і все буде добре. Ця ніч має бути останньою, а там, біля веж, обов'язково десь є вода. Їжа в нас є, протримаємося.

– Пообіцяйте пане, прошу вас... Ваш шлях важливіший за... моє життя, – у погляді красивих сірих очей було стільки благання й горя, що Макс погодився, хоча, зазвичай, ніколи не давав обіцянок, не знаючи достеменно умов. Щойно він у гніві все ж сказав: "Ну, добре, я згоден, згоден!", дівчина вдячно і зніяковіло посміхнулася, заплющила очі. "Фух, заспокоїлася, нарешті... зі своїми обіцянками" – але тут її тіло здригнулося і якось неприродно розслабилося. Макс сіпнувся до неї, обійняв, намагаючись додати їй хоч крихту життя, але зрозумів, що жодних емоцій від неї він не відчуває. Зовсім. Другий зір показував, що в усьому організмі йде віддача тепла назовні, тільки джерело сили відьми ще ледь світиться блакитними і зеленими іскорками.

Після того, як нічого з його зусилль так і не допомогло і він нарешті усвідомив, що дівчина померла, Макс напевно годину несамовито кричав. Сидів на колінах, тримаючи її тіло, обіймаючи обома руками та притулившись щокою до її чола, і вив, вив як звір, хитаючись з боку в бік, не в силах здолати свій біль. Душа, не встигнувши ще склеїти всі шматочки, на які вона розлетілася після спочатку втрати принцес, а потім і пострілу Керрі, знову розбилася, як погано склеєне дзеркало. Ще один її шматочок залишився тепер уже з цією дівчиною. «Ну чому? Чому все так... – біль душив його, очі не бачили нічого, окрім її обличчя... такого юного, гарного... її погляд, щастя в ньому... просте щастя дівчини, яка в житті не бачила нічого, окрім важкої праці й насильства і яка раптом, зовсім несподівано, знайшла своє істинне кохання... Вона кохала його по-справжньому, самовіддано, як можуть тільки справжні жінки... готова на все... і пішла на все. Селянка... та ти була кращою за більшість тих, хто вважає себе шляхетними... – Ну чому все хороше завжди йде? Господи... світло чи темрява... що я зробив такого, що все, що я люблю, помирає? За що мене так? – він міцніше обійняв розслаблене тіло, притулився щокою до її щоки. – А якщо ти гніваєшся на мене, то за що ти їх так?... Пробач мені, дівчинко... пробач... Ти ж мені – як сестричка... Я ж люблю тебе… по-іншому, ти мені дуже подобаєшся, але це ж не те... не кохання… навмисне не покохаєш... А я… я нікого не кохаю... ні до кого душа не рвонулася за весь цей час. Подобаються… Прив'язуюся і все таке... Але от щоб так... по-справжньому... як ти... Не виходить.»

– Гей... що ти там із бабою так довго граєшся? – грубий голос встромився у свідомість кілком, – давай й інші пограються, хороша баба, красива...

Макс злетів на ноги, як підкинутий пружиною. Несподіванка, гнів, лють – усе змішалося й вихлюпнулося, усе, що не знаходило досі виходу назовні, вилетіло за мить. Він знайшов об'єкт, на який усе це викинути... За мить уже стояв за спиною незнайомця проскочивши повз нього наче блискавка. Ривок за підборіддя вбік, удар ззаду під коліно – здоровенний бородатий мужик у чорному одязі та якійсь чалмі впав на коліна. Танто вперся площиною леза йому в шию – якусь мить Макс навіть думав – а чи не почистити цю башку, як картоплину... зрізати до темного всі виступаючі частини... Якусь звилину нічого не говорив, від люті щелепи стиснулися так сильно, що здавалося розкришаться зуби.

– Тепер спробуй повторити те, що ти сказав ще раз, – видавлюючи звуки, нарешті прошипів він бороданеві. Той вже тільки хрипів – Макс занадто сильно задер йому голову, що-небудь сказати в такому стані було неможливо.

– Відпусти його, чужинець! – суворий голос пролунав досить близько, Макс тільки вишкірився і крутнувся, розвертаючи чужу голову, затиснуту ліктем. Тіло бородатого сіпнулося, намагаючись розвернутися слідом за Максом, інакше шия не витримала б такого. Їх півкільцем обступали півтора десятка людей, схожих один на одного – темний вільний одяг, щось накручене на голові, мечі, в декого – арбалети. Розмовляв із ним ще один бородань.

– Хто ти такий, щоб мені вказувати, темний тебе задери? Якого дідька ви взагалі до мене лізете? Я вас не чіпав і не кликав, пішли геть звідси!

– Відпусти його! Я тобі сказав!

– Нічого ти мені не сказав! Чи треба відрізати йому голову, щоб ти почув і зрозумів мої слова? – уже вкрадливо проговорив Макс, двічі швидко махнув танто і меч притиснутого ним мужика розвалився на шматки.

Чорний мовчав. Ненависті від нього Макс не відчував, тільки острах і здивування, і тому поки що не переходив до більш активних дій. Але з натовпу решти воїнів вискочив ще один з арбалетом і, направивши його на Макса, закричав