Глава дванадцята. 28-ме листопада, день 467-й.

Влаштувавшись на днювання і таки змусивши дівчину спати, Макс оглядав околиці. Не давало йому спокою те, що вони в самому серці Заборонених, у тій їхній частині, де все повинно кишіти різними лиховісними штуками, а все напрочуд тихо. Крім того червоного холодцю, жодних викривлень чи ще чогось небезпечного він не побачив і не відчував... Ось це й насторожувало найбільше. А зараз, коли вони забралися на цю величезну купу піску, щось не просто сильно тривожило, а прямо-таки не давало спокою. До веж ще кілометрів двадцять... так і виходить, він пройшов сам приблизно стільки, потім уже удвох вони протопали близько п'ятдесяти і ось двадцять ще залишилося. Дев'яносто, як він і думав із самого початку. Спекотно було неймовірно, навіть тоді, коли він уперше йшов через пустелю до Фортеці, так спекотно не було. Пекельна сковорідка. Шпилі веж тремтіли в гарячому повітрі, вигиналися, розпливалися... Пісок теж кудись рухався... Стоп!!! Кинувся будити Олью. Притягнув до себе, притулився обличчям до її обличчя... Нумо, люба... нумо... ось тобі водички. Хвилина спливла. Підхопилися, мішок майже порожній, м'ясо, крупа, дві порожні фляги майже не займали місця. У дівчини і так практично нічого не було. Уже згортаючи тент, Макс постійно озирався.

– Біжимо! – потягнув її за собою. Вниз, барханом подалі в бік від того шляху, яким мали йти далі. Піт заливав очі, ноги грузли в піску, вже метрів через сто пішли кроком – бігти майже не було сенсу, швидкість лише трохи більша за звичайну, а за рахунок того, що ноги значно глибше грузли, доводилося прикладати значно більше зусиль. – тримайся, доведеться йти...

– Що... там... пане? – ледь відкриваючи рота, щоб не обпікатися гарячим повітрям, запитала Олья.

– Я так думаю – це те, що називають пустельними големами... хаторги так казали. Я побачив, що пісок рухається, але не вітром, весь бархан до нас рухався. Як я розумію – він уже готувався до стрибка.

– Пане, – у голосі дівчини відчувалося хвилювання, – вони по одному не ходять... їх багато має бути...

– Ось навіть як... тоді будемо дивитися в обидва, по-іншому ніяк.

Ще два големи вони угледіли неподалік, причому одного помітила саме Олья. Знову довелося бігти. Як Макс знав, голем – це щось подібне до топтуна, яких він зустрічав раніше. Тварюка повільно – чи то жарт, спробуй кілька сотень тон піску пересунути швидко – підповзала до жертви і потім робила миттєвий стрибок, накриваючи її собою. З огляду на розміри, накрити одразу голем міг загін з сотню чоловік. Ховалися вони хитро – сиділи на барханах, як бруньки на деревах. Починаючи полювання, підбиралися і сповзали до жертви ближче. Ледве Макс з Ольєю віддихалися, як увагу привернуло потріскування в повітрі. Озирнувся – небо стрімко ставало фіолетовим. Знову рвонув уперед, за собою тягнучи й дівчину, яка, власне, й не чинила опору. Пояснювати що-небудь було ніколи. Та й що там тягнути? За його сили і її ваги, вона могла б летіти за ним, як повітряна кулька за П'ятачком... Що там тієї дівчини – сорок п'ять кіло в чоботях. Свої запасні чоботи, точніше нові, він їй віддав у перший же день – те, що було на ній, для пустелі не годилося зовсім. Розмір, звісно, був завеликий, але за те він не переживав за її ноги.

Вони ледве змогли трохи завернути за бархан, коли Макс, вибравши найбільшу ямку в піску, різко вклав туди Олью, придавив собою, вминаючи якомога глибше. Потім сповз поруч і швидкими рухами, скільки міг, руками й ногами нагріб купки піску біля них, наче відгороджуючись від простору, розпластався біля дівчини сам і завмер. "Не ворушись, щоб не було – не ворушись, терпи! " – ще встиг він їй сказати, ось тут-то і шарахнуло. Над ними, здавалося, захлюпало море вогню, заливаючи весь простір між барханами. Жар був неймовірний, Макс відчував це всім тілом – енергія вирувала, заливаючи його потоком. Знову резерв заскрипів, переповнюючись, знову сильний біль, ніби він вдихнув уже до краю, але повітря продовжувало заповнювати легені, розтягуючи їх, наче гумові... Вхопив дівчину за руку, відчув, як та тремтить... скинути силу їй, інакше не витримати... Олья сіпнулася від несподіванки та вигнулася від насолоди... пробач, дівчинко... по-іншому – ніяк. Жахливе збочення – оргазм на сковорідці. За кілька секунд вона застогнала вже від болю – її, зовсім ще маленький резерв, переповнився практично одразу і їй теж стало дуже боляче, хоч Макс і обірвав зв'язок майже одразу. На щастя, цього вистачило – жарка, що палахкотіла над ними, стихла. Тріск припинився, розпечений пісок вище за лінію "прожарювання" світився, місцями спікшись на шматки. Макс підповз ближче до дівчини, обійняв, присунув губи до її вушка.

– Усе, все вже закінчилося... залишаємося тут. Я зараз тент поставлю.

– Добре... пане... – дівчина трохи здригалася, відходячи від шоку.

Після жарки спостерігався цікавий, а для них зараз дуже корисний ефект – у цьому місці певний час ніяка тварюка не з'явиться. А ще - жарка віддавала свою енергію направлено, суворо за певною лінією, вище за яку все згорало геть, а ось нижче – охолоджувалося. Схоже, жарка в один бік віддавала енергію, а з іншого боку, нижче за лінію – витягала. Добре хоч не однаково, бо, судячи з сили того, як вона смажила зверху, внизу все мало б промерзнути на метр у глибину. Піднявся вітер, гаряче повітря заміщало холодну масу. Користуючись моментом, Макс натягнув свій тент, заліз під нього і вкрив Олью та себе другим плащем, хоч трохи ізолюючи охолоджений пісок під і поруч із ними від спеки зовні.

– Що це було, пане? – дівчина лежала близько-близько, їхні обличчя майже торкалися одне одного, обидва дихали через невеличку шпаринку, залишену внизу між тканиною плаща і піском.