Глава одинадцята. 21-ше листопада, день 460-й.

У смугу понівечених дерев він увійшов на світанку. Перед цим вимився в річці, замінив воду у всіх флягах, від душі напився. Добре, що цивілізація не зіпсувала тут нічого... чи зіпсувала? На землі були всілякі відходи і пластик, а тут магія... можна напитися і все, козенятком станеш... Тож, не відомо, що краще. От скрізь, де лазять люди, все псується.

Розрахунок у нього був такий – перший день, поки пустеля тільки вступала в силу, можна було йти цілий день і ніч. Потім день відпочивати, ну і далі йти ночами. Днів за два-три мав вже побачити шпиль Вежі Імператора і скоригувати напрямок руху. Вночі йти, звісно, стрьомно, але сподівався на свій зір і перший і другий, слух, нюх. Усі пастки можна побачити. Від жарки – втекти, якщо вчасно. Ну, а тварюки... там видно буде, головне обережно.

Правду казала ельфа – ліс був дивним, нещасним, змученим і понівеченим. Краще в ньому не ночувати. Може й не небезпечно, хоча Міран казав, що всяке може бути. Але й просто сумно, боляче й тоскно дивитися на покалічені дерева. Перекручені, вигнуті під немислимими кутами, вони продовжували рости, тягнутися до світла, незважаючи ні на що. За ці кілька місяців, поки він блукав із принцесами, краще тут не стало, все так само сумно і темно. Стежка була та сама, але здивувало, що вздовж неї з'явилася молода поросль, у якій він минулого разу прорізав дорогу, причому цілком нормальна поросль. Рівні, красиві деревця і кущики зеленіли то тут, то там. Може, не все ще втрачено для цього лісу?

Перший денний перехід пройшов вдало – петляти довелося зовсім мало, напрямок витримувався легко, проблем не виникло. За прикидками, пройшов кілометрів двадцять – після обіду сонце вже палило нещадно і швидкість руху значно впала. Вечір і ніч принесли полегшення, швидкість знову підвищилася, але не значно. Кілометра два – два з половиною на годину він проходив. Потішило, що випив тільки літр води й особливої, зовсім уже сильної спраги, поки що не відчував.

22-ге листопада, день 461-й.

На день влаштувався в зручному місці на схилі бархану – вітер химерно видув з одного його боку частину піску й утворився уступ, у якому навіть була тінь. На палицях, що спеціально взяв із собою, натягнув тент і влігся спати.

За день прокидався кілька разів – організм стривожено реагував на все незнайоме і не зрозуміле. І це було добре – він давно себе лаяв за зайву розслабленість. Коли тільки потрапив сюди, то по відкритих місцях, пересувався тільки пригнувшись і бігом, побоюючись, що хтось помітить, а зараз розслабився – другий зір і таке інше... Тож те, що мозок контролював навколишнє оточення, навіть коли він спав, було добре. Остаточно прокинувся годині о п'ятій після обіду і глянувши з бархана вниз, туди, куди треба було йти, очманів – уся низина між трьома барханами і далі була залита червоним маревом. Такий собі червоний туман клубочився над таким же червоним озером, переповзав з місця на місце, здувався горбами практично у висоту барханів. Ззаду залишалося все чисто. Що це таке – не відомо, ніхто ніколи не розповідав, але дізнаватися детально бажання немає ніякого. Озирнувся, сонце йшло за горизонт і вже не випалювало очі так нещадно. Здалося, що бачить щось високе вдалині, але червоне марево заважало. Оскільки напрямок шляху збігався з побаченим, то хвилюватися не став – усе роз'ясниться трохи пізніше. Вигледів шлях, як оминути цю червону штуку, зібрав пожитки і пішов. Обходив довго, довелося навіть повертатися назад – ця червона хрінь, виявляється, тягнула силу і підійшовши ближче, він суттєво це відчув. Спочатку не зрозумів що до чого – вилізши на черговий, зовсім навіть не високий бархан, чомусь надто швидко втомився і заболіла голова, чого не було вже дуже давно, а підійшовши ще ближче до марева, помітив, що до нього тягнуться червоні джгутики і з кожним кроком їх стає дедалі більше. Поспіхом, мало не бігом рвонувся назад. І тільки відійшовши за другий бархан відчув полегшення. Реально ж за цю ніч він пройшов заледве кілометр, якщо рахувати в потрібному напрямку, а по факту находив кілометрів двадцять.

23-тє листопада, день 462-й

Майже одразу після світанку нового дня, поки не прийшла спека, спорудив нове лігво і заліг на відпочинок. Тіні не було зовсім, тільки та, що від тенту. Весь день проспав, зате відпочив і відновився. Думки бродили в голові не поспішаючи, одна за одною. Це скільки ж жере цей рожевий туманний холодець, якщо його доволі таки не маленький резерв, висмоктало за кілька хвилин? Усе ж удень краще не ходити... якийсь час він вагався, думав, що, можливо, варто вдень потихеньку топати теж, але відкинув це остаточно. Витрата води буде колосальна. Зараз він уміщався до літра за добу, це було дуже мало, навіть якби не було такої спеки. Нехай так і буде. Якби точно знав дорогу, бачив, що он вона, кінцева точка, можна було б і вдень іти, скільки там води при цьому він вип'є буде не важливо. Склав тент, дістав собі п'ять смужок м'яса і три сухарі і вже було зовсім зібрався йти, але щось привернуло погляд. Сусідній бархан. Сіра пляма на схилі. Тент. Ще один тент. І під ним хтось є. Відстань надто велика – по прямій все одно набагато більше ста метрів. Другий зір показував тільки те, що там щось живе. Дуже слабке, але живе. А чому ж він нічого не побачив учора чи вночі? Він же там проходив... А за наступним барханом уже хлюпається та червона хрінь... А тому й не бачив, бо весь день провів на іншому схилі бархану, вигадуючи хоч півгодини, коли сонце буде хоч чимось відгороджене від нього, а нині піднявся на самий верх, щоб роздивитися дорогу. Он він, шпиль... явно видно тепер. Хто ж там такий? Під тентом цим? І звідки взявся? живність якась місцева там бути не може з однієї простої причини – живність не ставить тенти.