Глава десята. 19-те листопада, день 458-й.

Через ще два дні, направивши вози в потрібний поворот, Макс довго дивився їм услід, хоча останній давно вже зник за деревами. Начебто й позбувся ярма, а все одно сумно. Та й чи ярмо це було? Малий, такий смішний у своїй серйозності... Ноель... він так і не зрозумів, як вона могла в самий розпал бійки, калюж крові та іншого жаху залишатися такою спокійною. Але ж завдяки їй і він сам краще тримав себе в руках. Якось упевненішим був, чи що, бачив, що з нею все гаразд, і не нервував... Було таке відчуття в нього. Згадався кадр, наче фотоапаратом вихоплений пам'яттю, – ніж розбійника біля її шиї та спокійний погляд темних очей, спрямованих на Макса... руки, що обережно прикривають великий живіт... Фух... не дай Світлий... До вечора вони вже мають потрапити до Нірану. А завтра Ноель, найімовірніше, має народити. Тепер за неї він був майже спокійний – Інігар там, вона допоможе, якщо що. Зітхнув і, набираючи рівний ритм ходьби, пішов далі дорогою. До вечора треба дійти до броду, а через похмурий ліс піде вже зранку.

Ночував у тих самих кущах, що й під час проходу з дівчатами. Вирішив витратити півгодини на додаткові ходіння туди-сюди від броду і назад, але зупинитися у вже перевіреному і відомому місці. Так спокійніше.

Усі ці чотири дні, що вони їхали, погода не балувала, дрібний дощик мрячив, не перестаючи, і захотілося забити на все і нікуди не йти. Так і зробив. Знайшов взагалі виняткове місце – кілька великих скельних виходів відгороджували високий берег від урвища до води, одразу перед ними зростало кілька ялин, а решта простору, аж до місця, де вони раніше були, заросла колючками. Високий чагарник, подекуди навіть вищий за нього на зріст, з найгострішими шипами й гілками, що заплітали весь вільний простір між собою і у величезній кількості стирчали в різні боки, захищали його від усього, окрім, мабуть, усяких змій та скорпіонів... але цих тварюк, за весь час перебування на цьому "пляжі", він жодного разу не бачив. Ось під однією з цих ялин, на м'якій подушці з голок і широкою, щоправда невисокою, парасолькою з гілок, що надійно захищала від дощу, Макс і провалявся весь наступний день і ніч, споглядаючи природу, слухаючи шум води і намагаючись осмислити, що ж відбувається з ним. Спочатку зайнявся пічкою – затягнув у свою "нору" шматок стовбура, діаметром сантиметрів шістдесят і трохи більше в довжину. Розрізав уздовж і на дві третини всієї його довжини вирізав частину серцевини в обох половинках. Склав шматки разом, з боку провернув отвір, що поєднувався з уже раніше проробленим. Ланцюга в нього не було, довелося зв'язати шматком мотузки. Поки не прогорить – якось витримає. Знайшов три підходящі, більш-менш плоскі камені, виклав із них майданчик у зручному місці. Щоправда, довелося зрізати кілька гілок над усім цим, щоб не загорілися, але інші все одно розпускалися ширше і дощ не заважав. Встановив колоду на каміння, в отвір зверху напхав усяких тонких трісок і сухого дріб'язку, підпалив. Метушня з кресалом ще те заняття, але легкозаймистих речовин вистачало і процес розпалювання не затягнувся. Зверху поставив казанок із водою, процес приготування сніданку пішов. Тепер, коли в колоді встановилася тяга, полум'я з веселим шумом свистіло з отвору. Подумав і поклав зверху на деревину ще три камінчики, а казанок переставив на них, так вийшло ще краще – вогонь охоплював більшу площину і вода грілася швидше. О, блін... ціла наука... скільки не читай про це, доки не спробуєш сам, толком не навчишся. Шматок риби, трохи крупи, пів морквини, пів цибулини – дешево і просто. Сушене смужками м'ясо вирішив поки не чіпати – знадобиться потім, у пустелі. А ось рибу треба було їсти в першу чергу. Ще пів цибулини вирішив з'їсти вприкуску зі шматочком хліба, яким його забезпечила Олья. Після своєї клятви дівчина не відходила від нього ні на крок, мало не заглядаючи в очі. Коли Макс на пів дня переселився до них у віз, так та була просто щаслива. Він же без розмов уклав обох спати і пройшовся по їхніх організмах, заливаючи силою і підчищаючи все, що міг. З Беном і Далькою цю саму процедуру виконав днем раніше. Резерв був повний і витрачав запаси він із задоволенням. Потрібно було виснажуватися, щоб резерв зростав. Усе як у житті – якщо хочеш, щоб щось стало краще – напружуйся сильніше.

Супчик вдався, його було багато, вистачить і на обід, можна було нікуди не поспішати і Макс задумався. Підрахував – у цьому світі він уже рік і три місяці. Трохи більше. Сьогодні, по-місцевому, типу дев'ятнадцяте листопада. Типу вівторок – другий день семиденки. А потрапив він сюди в середині серпня минулого року. У місцевих усе якось називалося по-своєму, але його голова, так само, як і місцеві мови, які він звідкись пригадував, транслювала місцеві назви, міри, ваги і все інше у звичну для нього систему – восьмий місяць – це серпень. Четвертий день тижня – четвер. Два місцевих фунти – один земний кілограм. Нічого складного, благо чисельно все це майже сходилося. Ваги і довжини – це, звісно, приблизно. Взяв у руки – здалося, що місцевий фунт – це десь з пів кіло... так само і з довжиною. День тут був трохи довшим за земний, але доба також ділилася на 24 години. До цього швидко звик. У принципі – все, як і скрізь. Люди як люди, не рахуючи того, що є тут і орки, і гноми, і ельфи, і перевертні з вампірами. І навіть демони. Кажуть, що начебто деякі з рас з'явилися після появи Заборонених Земель, які, своєю чергою, з'явилися після якогось магічного, глобального Бада-Буму! Який, в свою чергу, влаштували семеро Зниклих Магів, які, своєю чергою, зникли через те, що на них, і на все магічне, відкрили полювання божевільні фанатики церкви Світла або Світлих богів... якось так. Разом із цими магами затесався такий собі Темний принц... ну, темний – типу темний бік, поганий, загалом... чому він принц – досі не ясно. Але цей самий Принц і влаштував тут п'ять сотень років тому так багато нехорошого, за що його повсюдно згадують не менш нехорошими словами і досі бояться до тремтіння в колінах. Ну, ф по усьому виходить, що Темний принц – це я. Сумнівів уже немає. Як це могло вийти – а фіг його знає. І ще – не зрозуміло, це добре чи погано. Бо боятися то його бояться, але справи в нього виходять, на його думку, добрі, й кількість його прихильників зростає. Ха! То може і той Я, який чудив тут п'ять сотень років тому, теж думав, що робить добрі справи? Хай там як, але якось так виходить, що більша частина тих, хто з ним стикається, зрештою присягає йому на вірність. Причому клятва сильна і незмінна. Її не можна скасувати. Тобто – люди свідомо віддають себе під руку того, кого всі вважають злом. Тепер питання – як би все це прояснити? Друге питання – чому, той маг, якого він грохнув у ельфів, сказав, що він, Макс, – якийсь там Білий маг? І що ніколи в нього в магії нічого не вийде? Це прикро... тут, розумієш, він уже впевнився, що став страшним і жахливим, найкрутішим у цьому світі за останню тисячу років, а виявляється, що нічого не вийде? Як так-то? Адже резерв сили в нього зростає, лікувати людей може, і не тільки лікувати, ще й губити цілком успішно... своєю силою керує, навіть через інших її передає... саму силу в чомусь іншому, навіть в артефактах різних бачить.... а його другий зір чого вартий? Або ось ці бачення минулого? Не просто ж так усе це? Як би там не було, якщо він усе це відчуває, то значить – з магією працює. Але чому ж тоді, жодне із заклинань, які він вивчив у безглуздій Магічній академії, не працює в нього? В інших – так, у нього – ні. Ні – і крапка. Ніяк. Таке відчуття, що в нього обмежені права. Ось це можеш, а ось це і це – вже ні. Ось на це основне запитання він і хотів отримати відповідь. Для цього й зібрався пертися через пекельну жаровню пустелі до веж Зниклих Магів. Де ще шукати відповіді, як не в тому місці, де все починалося? Усе? Усе правильно? Нічого не забув? Начебто все. Є багато дрібниць, але вони тільки підтверджують основне і розширюють інші нюанси.