Глава дев'ята. 16-те листопада, день 455-й.

На ранок похолодало і Максим неабияк змерз, чекаючи поки повністю розвидніється. Вставати не хотілося – усіма фібрами душі відчував, що зламалося щось між ними. Усе тепер буде не так. Причому якось по-дурному. Таке відчуття, що, коли вони сходяться всі разом, починається якесь спільне божевілля. Хоча обізнані люди й казали, що разом тільки на грип хворіють, а з розуму поодинці сходять. Але не в цьому випадку. Щойно йому остаточно набридло мерзнути, він виліз з-під ялини, зняв із себе зайве і побіг на річку вмиватися.

Повернувся, біля багаття все ще було порожньо, хоча відчував емоційно і бачив другим зором, що ніхто вже не спить. Але сніданок уже був майже готовий. З його приходом люди потягнулися до вогню. Почалася ранкова метушня.

"Отак от... усі поводяться, як мишки перед удавом... Треба тікати, а то це все не скінчиться ніколи. Познайомити їх із Жориком, там доїду якось із ними до повороту на Ніран і далі піду сам. Дорога має якраз вивести до того броду, а там через ліс... Значить, наскільки пам'ятаю, зараз дорога вздовж поля піде, потім ота болотиста ділянка і там ще день і все. Два дні потрібно.

Першим із воза вибрався Бен, допоміг Ноель обережно спуститися. Даль ночував із наставником в іншому возі – дід вирішив, що раз усе так склалося, то треба й навчати всього, що доведеться випробовувати воїну. Зокрема й похідних труднощів у повному обсязі.

– Доброго всім ранку, – привітався Максим, – може ви скажете, нарешті, що вас так корчить? Я розумію – вечір учора вдався, але це ж було вчора...

– Пане, – за всіх відповів Санг, – ми просто боїмося.

– Так, – не витримала Олья, – вибачте, пане... але я боюся за нас... якщо тут мешкає такий звір, то як ми житимемо? Навіщо нам усе те, що ви купили? Ми не проживемо і двох днів у полі... він же прийде знову! – Олья вискочила з воза мало не плачучи.

"Бреше, – вирішив Макс, – але якось дивно... вона справді дуже турбується... у чому тоді прикол?"– Хто – він? Зарх? Так, прийде. Швидше за все. І що?

– Ну як – що? А-а-а-а... ми? – у розгубленості дівчина навіть забула про підлегле звернення до нього.

– А що – Ви? Ви житимете далі. Спокійно і добре. Я ж казав – біля Нірана вам ніщо не загрожує.

– Але це ж зарх!!! Він... він... він же породження Темряви! – вона раптово замовкла і закрила рот долонею.

– Ну, чиє він там породження це ще питання, але яка вам різниця, якщо він робить добрі справи? Оль... якось мені не схоже, що ти боїшся. Учора ти показала, що можеш бути дуже хороброю.

– Я не за себе боюся, пане... Сестра... у неї буде дитина... і Даль – він, звісно, дуже змінився, подорослішав, але ні він, ні батько разом із Беном із зархом не впорається. Із зархом ніхто не впорається. Навіть ціла армія, – дівчисько знову майже плакало.

"І знову вона щось не договорює".

– Я не боюся, – дивлячись у вогнище вперто заявила дівчина. – Я вирішила вчора – чого боятися? Розірве – так розірве. Це швидко. Набагато гірше жити і весь час боятися.

– Ну то в чому тоді проблема? Поки що зарх нам тільки допомагав... ось познайомитеся з ним і потоваришуєте.

– Познайомимося?! – дівчина зависла на межі паніки.

– Ну, так. Познайомитеся. Він скоро прийде. Гаразд, а мене-то ви чого боїтеся? Сидите, коситеся, ніби зарх – це я.

– Ви – Повелитель, пане... – Ноель важко піднялася, – тільки його слухаються зархи... Це давня легенда, пане. У наших місцях розповідають, що Темний принц створив тварюк і вони слухалися його. Зарх слухається вас... значить... значить...

– Значить я – Темний принц?

Жінка мовчала, не піднімаючи голови.

– Виходить так, пане, – за всіх відповів Санг. Він вийшов уперед, закриваючи собою дочок, за ним став Бен і навіть Даль.

– Ось як... і що це означає? Ви готові напасти на мене? Принц я чи ні, але ви вже ненавидите мене...

– Що ви, пане, – Ноель розсунула стрій захисників і підійшла до Макса, взяла його руку і приклала до свого живота, – вона любить вас, ви нічого поганого нам не зробили. А чоловіки... вони готові захищати нас у будь-якому разі, ви самі їх цього навчили. Тож... ми ваші слуги, пане... прийміть нас... – вона важко опустилася на коліна. За нею повторили всі інші. Тільки Олья ще стояла. Вона навпаки – випросталася, заплакане личко було осяяне урочистістю.

– Мій принц, – дзвінко й голосно почала вона, Ноель злякано здригнулася й подивилася на сестру, – я приймаю вашу волю... прийміть і ви мою вірність... і честь, – трохи із запізненням, але без вагань, додала вона. Санг нічого не сказав, тільки уважно на неї подивився. Сумно, але з гордістю.

– Сестро... що ти... – почала Ноель...

– Те саме що й ви! – запально вигукнула дівчина – тільки ви готові йому служити, а я готова за нього померти. – вона знову гордо подивилася навколо, але все ж зніяковіла і схилила голову.

Макс тільки зітхнув. "Ну як у них це все виходить? Ну гаразд, він дійсно їм багато допоміг, можливо, навіть і не вижили б вони без нічого напередодні зими. Але все це на рівні "може бути". Ну, типу служити готові... так вони ж усе життя комусь служили... Це тут норма. А ця – "Мій принц..." ще й про честь додала... І як це розуміти? Що в голівоньку-то їй спало?"