Глава сьома. 11-те листопада, день 450-й.

Ранок затягнувся. На світанку Санг за допомогою трофейного арбалета зміг прибити чи то фазана, чи то ще когось схожого – з довгим кольоровим хвостом та дуже галасливого і на сніданок у них вийшов чудовий курячий суп. Ще й з грибами – Ноель із сестрою назбирали з пів сотні – Макс ретельно все оглянув, зокрема й обнюхав, – стане в пригоді й самому, а то тема місцевих грибів якось досі обходила його стороною, а самостійно вивчати якось не хотів. Також жінки набрали якихось трав і корінців – тут уже, на свою радість, усе Макс упізнав навіть не роздивляючись, за запахами, суп став узагалі карколомним.

– Що з кіньми робити, пане? – Бен встав з-за імпровізованого столу, маючи намір зайнятися справами.

– А що з ними робити? – здивувався Макс, не розуміючи сенсу запитання.

– Ви їх об'їжджати хочете чи на продаж?

– О... а що ви мені скажете? Я в конях слабкий.

– Непогані коні, свіжі, не заїжджені, дворічки переважно. Якщо вам потрібні – то можна й залишити. Поводилися з ними не дуже добре, доглянуті дуже погано, але травм особливих немає. Підкувати треба нормально, підгодувати правильно і будуть хороші коні.

– А в упряжі вони ходити зможуть? Ну, ось замість ваших конячок, наприклад?

– Зможуть, ці зможуть... спокійні, дарма, що господарі в них були погані.

– Дуже добре. Ми зможемо їх довести до Нірана?

– Чому ні? Прив'яжемо парами, он Далька на якійсь покатається, йому в задоволення, та й я можу... сідла-то є, й уся упряж теж... дещо полагодити, звісно, треба, але все можна виправити. Доведемо, не переживайте, пане, – заспокоїв його Бен.

Макс, а за ним усі інші підійшли до місця, де були прив'язані всі коні. Один, вороний, виділявся норовом. Учора Макс його ледве втихомирив, але сьогодні, нагодований і доглянутий, він був спокійний. Все правильно – як казав листоноша Пєчкін – кожна тварина ласку любить. Колишнім господарем вороного був той самий смердючий орк і, якщо він не набрехав, то глава клану Хаш. Бач, ти – сам смердючка-вонючка, а упряж блищала металевими деталями... хтось, мабуть, доглядав за твариною, бо повірити, що це кошлате чудовисько самотужки натирало залізяки й мідяшки, було не реально.

– Даль... ти як? Поїдеш на вороному? – Макс усе ж таки трохи побоювався, що хлопець не впорається, він сам точно б не впорався... але то він, а пацанятко поряд з кіньми вже щонайменше років п'ять – Бен, як гадаєте – впорається?

Чоловік задумався, але не на довго. Оцінюючи подивився на сина і на коня. Малий затих в очікуванні батьківського рішення, очі його світилися від надії на майбутне щастя.

– Впорається, пане. Кінь сильний, але не вередливий. Це вчора він обурювався, все ж таки ми йому чужі, все не звично, а сьогодні зрозумів, що ми не вороги. Я поруч поїду, поки він не звикне, допоможу якщо що.

– Ну... тоді пробуйте... може прямо зараз?

Недовго думаючи, Бен підсадив хлопця, і той, очманівши від радощів, вчепившись у сідло й повід обома руками, щасливо засміявся, дивлячись зверху на всіх. Утім, за кілька рахунків, він схаменувся і з поважним виглядом, ледве торкнувши повід і про всяк випадок притиснувши підборами новеньких чобіт боки тварини, примусив ту рушити вперед. Бен, ідучи поруч, контролював їх за повід. Обійшовши галявину по колу, повернулися назад. Хлопчисько, щасливий до очманіння, гладив гриву, обережно розбираючи волоски, щось шепотів, не в змозі відірватися. Розумна тварина стояла спокійно, тільки косила темним оком, озираючись на чужих їй людей. Вуха тремтіли, але особливого занепокоєння кінь не виявляв. Хлопець уже сам зістрибнув униз, провів рукою по шиї до самої голови – високо не діставав, виходило в нього це якось знизу... Вороний не протестував і ніби спеціально нахилився нижче, потім втягнув повітря, звикаючи до запахів нових людей і шумно видихнув. Санг передав хлопцеві морквину, щоб той пригостив нового друга, завершуючи ритуал знайомства. Макс був задоволений, було щось у цьому, коли один маленький і слабкий, а інший великий і сильний, але обидва шукають одне в одного щось таке, що їм потрібно.

– Раз така справа і ви потоваришували... – Даль... тепер це твій кінь – Олья тихо зойкнула, Бен застиг із відкритим ротом, Санг тихо посміхнувся, хитнувши головою, а Ноель, ніби знаючи все наперед, посміхаючись чомусь своєму, притулившись до чоловіка. – Ти заслужив його. За мужність і хоробрість, коли смерть стояла у всіх за спиною, а ти зробив те, що було вище за твої сили, – так говорили воїни після бою, нагороджуючи тих, хто відзначився, – Санг мовчки кивнув, підтверджуючи, – найвродливіші діви дарували їм свою любов, а матері дякували за життя своїх дітей. Ти врятував свою матір і тітку, і ще не народжену сестричку. Ти врятував нас усіх. Я теж дякую тобі. – Макс вийняв з-за спини меч орка, простягнув його Ольї – дівчино, віддай цьому юному воїну його зброю. – Та, мабуть, була непогано обізнана про правила і ритуали – дочка воїна, все-таки, – вона з поклоном прийняла зброю, повернулася до племінника і зі ще одним поклоном, тримаючи меч двома руками, простягнула його хлопцеві.

– Прийми, воїне. Тепер так тебе слід називати... – вона не розгиналася доти, доки Даль не взяв у неї зброю. Але ось тут він усе ж завис, явно не знаючи, що робити далі. Але думав не довго. Підійшов до діда, опустився на коліно і простягнув тепер уже свій меч йому. Для восьмирічного, добре розвиненого всілякою роботою і життям на свіжому повітрі хлопця, півторакілограмова залізяка була не надто важка, але тонкі руки трохи тремтіли.