Глава четверта. 1-ше листопада, день 440-й.

У Ґор в'їхали на ранок дев'ятого дня. Макс не хотів ні на що дивитися і тому, розповівши візнику, як проїхати до торгу, задрімав у возі. Прокинувся від жіночого плачу. Плакало їх дівча – Олья. Поруч із нею засмучені стояли Ноель і всі інші. Заспаний, Макс вибрався з воза, та доки не вмився – мозок відмовлявся прокидатися. Виявилося, все просто – дівчину обікрали. Наївна дитина задивилася на щось і в цей час у неї й витягли мішечок, куди вона поклала останній срібний.

– А що вам взагалі треба купити?

– Їжа потрібна, пане... – Ноель уперше на його пам'яті засумувала.

– Ну... це, звісно, проблема, але не смерть. Значить так... Ноель, Олья... і ви, Бен, – сидіть тут, нікуди не йдіть. Усе, що приноситимуть – складаєте.

– Пане... але в нас немає більше грошей...

– Зате в нас є риба! Забули? А вона дорога...

За кілька годин він продав оптом більшу частину їхніх рибних запасів. Торгувався не гірше за Горана. П’ятдесят кіло, все, що було, за п'ять золотих. Ще кіл п'ять – усе що залишилося, залишили для Ноель. Продати можна було б і дорожче, але частина риба була вже посолена, а не всім це подобалося. Золотий – це зовсім не мало, якщо середній робітник за місяць може заробити ледь половину. Ще за годину до воза підійшов перший носій і вивантажив зі свого візка у вказане місце двісті місцевих фунтів рису і двісті фунтів пшеничної крупи. Потім інший носій приніс двісті фунтів борошна, червоний і чорний перець (дорогий, зараза), місцеву гірчицю, цибулю і часник. Наступний доставив чотири великі ємності з олією місцевої рослини, на смак – соняшник чистісінький. Двадцять літрів. Ще крупа, типу пшеничної, сіль. Подумавши, Макс купив ще й чотири мішки картоплі на посадку. Взяв би й більше, але й так набралося вже під сімсот кг, дві конячки могли й не витягнути все. Комусь доведеться топати пішки. Добре, що візок був об'ємистим і все вмістилося, але й так, розкладені в ньому мішки, займали тепер весь вільний простір. Бен був просто щасливий. Він уже прикидав, як, що і коли посадить. Ще купили мішок вівса для посіву, тепер Далю доведеться на ньому спати. Останнім принесли двадцять фунтів копченого окосту – в дорозі буде що їсти, не завжди ж риба траплятиметься. Усе це обійшлося в смішні сорок срібних. Смішні, бо Макс згадав, які суми він залишив у Фортеці й тій гірській печері. Сорок срібних... майже пів золотого... Як він прикидав, за купівельною спроможністю – це приблизно чотириста баксів. Ну, дуже схоже на те – на Землі на чотири сотні зелених він, напевно, так само затарився-б... М'ясо тут дешевше, його скрізь багато, а от спеції – дорогі. Тканини дорогі, ковальські вироби.

Після того, як усе куплене розклали у возі й завантажили назад інші речі, на варті залишили Санга – він був одягнений краще за всіх, йому обновки були не особливо потрібні, а всіх інших Макс повів по крамницях. Їжа їжею, але у них толком не було а ні одягу, а ні взуття... Усім купили приблизно однакові набори – штани, куртку, довгу зимову куртку, шапку і взуванку, зимову, та легшу. Якість була не найкращою, але цілком гідною. Сангу купили тільки плащ, решта в нього була – запасливий вояка ще з війни притягнув багато чого. Від усіх грошей залишилося всього дві срібні монетки, які і вручили Ольї на зберігання. Дівчина все ще сумувала за своєю втратою і зовсім не очікувала такого рішення. Тип одягу подобався не всім, але дід постарався прояснити, що так буде краще.

– Не журіться, дами... – підтримав його Макс, – будуть у вас ще сукні... У Нірані такий одяг – найзручніший. Важко в сукні там, порветься швидко й бруднитися буде. Жінки зітхнули, але погодилися.

Виїхали вони з Ґор одразу ж, не залишаючись на ночівлю. Уже виїжджаючи з території торгу, Макс згадав ще про дві справи. Поки візок неспішно проповзав вулицями він його вже й наздогнав. Собі купив тканину для облаштування тенту в пустелі і щоб голову замотати, а майбутній мамі вручив два відрізи іншої тканини – на пелюшки знадобиться – пояснив зачервонілій жінці. Свій подвійний ліар він розміняв грошима, вирученими за рибу, і ось, перший із двох золотих уже пішов у справу. Йому самому теж потрібно було дещо – фляга, казанок, не завадили б другі чоботи – зима все-таки на дворі, арбалет, мабуть, теж стане в нагоді, але все це він хотів дивитися в Дорані – там речі із Заборонених були дешевшими, а ось продукти – навпаки. Тому й завантажили візок по максимуму тут. Поміркувавши, від зимових чобіт вирішив поки що відмовитись – навіщо вони йому в пустелі? Іншим разом купить.