Глава друга. 16-е жовтня, день 429-й.

Глава друга

16-е жовтня, день 429-й.

Скрип коліс. Протяжний і тоскний. Його тіло постійно похитувало й іноді підкидало. Крім цього, було сухо, м'яко, світло і тепло. Самопочуття було цілком нормальним, видно, провалявся він доволі довго й організм встиг хоч якось привести себе до ладу. Енергія від сонця повільно, але заповнювала резерв. Не розплющуючи очей, покопався в собі другим зором – садно на голові вже загоїлося, була невелика гематома і струс, але тут теж усе було не смертельно і вже цілком зажило. Рана від стріли загоїлася повністю, хоча шрам і залишки внутрішніх ушкоджень були сильно помітні. "Головне, що живий. Виплив-таки, а решта все дрібниці, підремонтуємо на дозвіллі."

Спочатку був вирішив, що знову в клітці, і внутрішньо жахнувся, але щойно усвідомив, що лежить на м'якому сіні й укритий теплим покривалом, заспокоївся. Його кудись везуть. По-доброму. Десь знайшли, підібрали й не кинули. Залишається дізнатися, хто везе, куди і за чим. Розплющив очі знов, але нічого толком не побачив. Візок був досить великий, трохи більший за той, що в нього був, критий. Візник правив двома кіньми, зі спини, хто він такий, не зрозуміти. Поруч із ним, на лавці, сидів хлопчина і щось виглядав попереду. Праворуч і ліворуч у небо йшли високі дерева. Зовні хтось розмовляв.

– Ноель... ну чому ти не слухаєшся? Тобі ж важко... сідай у візок – чоловічий голос м'яко і видно, що не вперше, просив когось. Хлопчина нашорошив вуха і повернувся на звук.

– Бен, ти надто погано про мене думаєш, – жінка говорила м'яко, трохи задихавшись, – я добре почуваюся, чому мені не можна йти поруч? Візок їде зовсім не швидко, я цілком встигаю.

Уява намалювала Максу акуратну фігурку. На думку цієї самої уяви, саме в такої жінки має бути такий м'який і ніжний голос. "Вагітна. І сильно – подумав, оглянувшись другим зором, – вже зовсім скоро має й народити." Звідки він це знав не зрозуміло, але раз раніше міг визначити, що плоду всього десяток днів, то чому б і не могти визначати, коли тому з'являтися на світ? Усе логічно. Візник – літній дідуган, найімовірніше старий вояка – стільки шрамів і переломів на тілі та всередині. Хлопчику – років вісім. Цілком здоровий, але, схоже, трохи виснажений. Найімовірніше – хронічно недоїдає. Поруч із возом ішли троє – чоловік років тридцяти, та сама сильно вагітна жінка, років двадцяти п'яти і ще одна, зовсім ще дівчисько, років шістнадцяти.

– Ноель... – знову почав той, кого вона назвала Беном, але жінка його перебила.

– Любий, не починай – говорила вона так само м'яко, але відчувалося, що воля її непохитна. "Ось, хто тут голова в сім'ї, " – Макс усміхнувся, продовжуючи слухати, – я ще трохи пройдуся і сяду, все буде добре.

– Сестричка... але ти ж розумієш, що так ми йдемо набагато повільніше, нам не вистачить припасів на дорогу. До Дорана ще дуже далеко. А ти ж сама знаєш – банда там лютує, як би не нарватися. Кожен зайвий день нам небезпечний...

– Оль... ну хоч ти не починай... Ви ж, однаково, теж ідете, і швидше візок не поїде, то до чого тут я? Ну, чого я полізу туди? Людина ще до тями не прийшла, буду там заважати їй.

Малий озирнувся на Макса і той ледве встиг заплющити очі. "Ага... значить, їдемо ми в Доран. Ну що ж... Так і буде. Перехотілося, щось, в Агорру. Взагалі – раз так сталося, то й на краще. Він усім, чим міг допоміг, грошима і таке інше, треба побути й трохи самому. Менше дірок буде непотрібних... Сам же хотів повернутися до Фортеці. Всередину, мабуть, поки що не потрапити, а от побродити біля веж Магів... було б цікаво. Дуже багато запитань накопичилося.

– Мамо! Він прокинувся! – малий горланив пронизливо, аж у вусі задзвеніло. Догледів, таки, шибеник…

– Пане, як ви? – до візка видерся чоловік, той самий Бен. Шатен, темні очі, обвітрене обличчя, спрацьовані руки – цілком собі типовий селянин. Не майстровий. Візник теж озирнувся і Макса пересмикнуло. Усіляких травм він набачився, але дуже несподівано вийшло. Удар мечем, очевидно, прийшовся тому по голові. Давно, років двадцять уже, напевно. Схоже – від смерті його шолом урятував – відбувся розсіченим чолом, вибитим оком і зламаною щелепою. Про щелепу Макс побачив другим зором, а так – жахливий шрам перетинав усе обличчя старого, спотворюючи ніс, губи. "Ні, це не меч... щось гнучке й довге... може батіг якийсь... "

– Дякую, цілком непогано. Де мій одяг? Він залишився? Мені б одягнутися, а то якось не по собі.

– Усе тут, пане, не пропало нічого – квапливо заговорив Бен, дістаючи звідкись зверху згорток – вже вибачте, пане, як знайшли вас, так і залишили. Та й як одягати? ви непритомні, все мокре... Одяг жінки випрали, висушили та й склали. Ось ніж ваш, ось гроші, ремінь – усе в цілості.

– Спасибі вам, Бен... і жінкам вашим спасибі. Давно я так... валяюся тут у вас?

– Так третій день уже... знайшли вас біля броду, як переправлялися. Усі гадали – звідки ви там? Тією дорогою давно не ходить ніхто... а ви лежите на березі, одяг до руки прив'язаний.

– Бен, Бен... облиш пана, дай йому вдягнутися – голос Ноель відірвав чоловіка від Макса.

За десять хвилин Максим вибрався з воза. Загалом усе ок, а те що його трохи водить – дурниця, головне, що в голові не шумить і руки не тремтять.

– Мене звати Мак – оголосив він присутнім, про "пана" він промовчав, нехай самі вирішують.