Глава перша. 13-е жовтня, день 426-й.

Частина перша

Володар Зеленого острова

Глава перша

13-е жовтня, день 426-й.

Прокинувся стрімко, ривком. Ніби світло в мозку ввімкнули, але навколо, як і раніше, темрява. Слабкість, холод, вогкість і хлюпання води. У свідомості, як перед очима, миготіли рядки написів, стовпчики цифр – тиск... пульс... сатурація... Такі собі цифри… поганенькі… Це я, чи що? Моє серце так гупає? З такими моторошними перебоями? Деякий час намагався зрозуміти де він і що з ним. Керрі... пам'ять викинула перед очима закарбовану картинку – арбалет у руках дівчини та її шалений, ненависний погляд. Відключився знову.

Вдруге прийшов до тями все в тій самій темряві й вогкості. Зміг підняти голову і спробував озирнутися. Джерела світла не було ніякого. У другому зорі все навколо було сірим. По троху витягнув руку – вперлася в камінь. Холодний, мокрий і слизький. Ноги взагалі перебували у воді майже до пояса. Ну так... у воду ж упав. Схоже – річка потягла і кудись винесла. Груди сильно боліли, усередині палило як вогнем. Провів рукою по тілу, зачепився за щось... Вибух болю знову відключив свідомість.

З третього заходу в голові трохи прояснилося, але слабкість посилилася. Хвилями накочувалася нудота, грудина горіла, свідомість кудись спливала і поверталася разом із нудотою. Хотілося пити, але чи можна? Ліва рука намацала воду, дуже повільно, минаючи те місце, де мав стирчати болт від арбалета, протягнув мокрий рукав куртки до рота, даючи пересохлим від спраги й спеки губам краплі цілющої вологи. Скільки його вода протягла? Як далеко віднесло від дому Тіонів? Добре, що він так довго може перебувати під водою без дихання. Ще дуже добре те, що у воду впав уже непритомним – не наковтався, легені порожні залишилися. А то було б зараз... Знову, вже більш обережно повів рукою по грудях. Ось вона... стріла... чи болт... так і стирчить. Куди б же він подівся?

Треба щось робити, а то сили зовсім закінчаться. Лежати на сирому, холодному камені ще те задоволення. Другий зір показував, що навколо стрижня болта організм якось сплів кокон, закриваючи ушкоджені тканини і судини. Сам, без його участі. Оце так... Значить... значить – треба витягувати цю гидотну штуковину. Думка про Керрі знову принесла зневіру. Як так-то? Як ти могла таке зробити? І очі… звідки в них така ненависть? Раніше твої очі були зовсім не такі… Ти ж захищала мене перед подругами і от… що тепер? Чи усе так, як думав – зраджують тільки свої? Невже… Але чому? Чому???!!!! У грудях чи в серці, крім болю, було якось дуже порожньо. Тільки вітер свистить. Гаразд... живі будемо – розберемося... або наплюємо і забудемо. Для початку треба ще вижити.

Повільно, перемагаючи біль, завів руку за спину – під лопаткою стирчало вістря болта з наконечником. Небагато, сантиметри три всього. Паршиво. Якщо тягнути – може злетіти і залишиться десь там, усередині тіла. Який би не був його організм зараз, а таку пігулку не перетравить. Стиснув праву руку – й одразу відчув тепле руків'я ножа. Слава тому, хто придумав цю магію... Ніж зі мною. Значить, шанси вижити різко зросли. Усе, тягнути не можна... Холод починає долати, а що буде, коли він висмикне стрілу – один Світлий знає. Знову завів руку за спину. Ножем провів уздовж тіла – легкий стукіт металу по каменю підтвердив, що наконечник відрізано. Зітхнув, вхопився обома руками за держак болта. Ще раз зітхнув глибше і рвонув його від себе.

Вдруге прийшов до тями невідомо коли – темрява навколо не посвітлішала ні на люмен. Самопочуття стало впевненішим, стабільнішим. Рану організм затягнув, основні наслідки ліквідовано. Резерв зменшився, на скільки – дідько його знає. Індикатора-то немає. Але почувався вичавленим. Посміхнувся – а прикольно було б, якби в нього був індикатор наповненості резерву. Як бак у машині. Заблимала червона лампочка – значить, залишилося на два рази чхнути. Встати вдалося лише з третьої спроби – тіло замерзло від холоду, ноги не слухалися, паморочилося в голові й охоплювала слабкість. Під долоні потрапили огризок стріли й наконечник. Підняв одне, поклав у кишеню. На згадку про власну дурість. Ще, звісно, треба вилізти на поверхню... але удача поки що з ним, може, не полишить і тут знайдеться якась дірка чи нора... Без їжі він може довго, а води тут вдосталь.

Встати-то, встав, але випрямитися не вийшло – заважало занадто низьке склепіння. Що воно таке – хто зна… Або печера, або просто вимита водою каверна в скелі. Розминаючи м'язи, прошкандибав уперед кроків двадцять, контролюючи все другим зором – у сірому тлі змін не відбулося. Натомість печера розширилася вгору і вже можна було стояти рівно. Роздягнувся догола – сушити одяг на собі погана справа. У глибині печери було майже сухо, пройшов ще десятка два кроків звивистим коридором, вийшов на більш вільний простір туди, де було зовсім сухо і навіть якось тепліше, вирішив відпочити. Розклав речі на каменях, що виступали зі стіни, а сам продовжив вивчати прохід. Через півгодини зміг вже став рухатися досить стерпно – доводилося часто присідати і нахилятися, протискуючись проходом, розім’явся, зігрівся, слабкість теж трохи відступила. За його підрахунками, минуло щонайменше дві години, як він прийшов до тями, внутрішній годинник працював винятково точно, це він помітив ще у Фортеці, але от скільки днів він тут? А ось карту своїх пересувань уявити не міг. Мабуть передсмертний стан не дозволив мізкам відволікатися на таке. Уже став шкодувати, що залишив речі, зокрема штани, так далеко. Якщо ось зараз знайде вихід, то що робити голому? Доведеться топати назад за одягом. Але, вихід він так і не знайшов. За якимось уже незліченним поворотом здалося, що помітив легке світіння в стіні. Придивився і так, і сяк – таки здалося. А через десяток кроків коридор закінчився глухим кутом. Хм... а коридор-то рукотворний. Каміння стирчить суцільно гостре, не загладжене водою, і печери, вимиті водою або створені в інший природний спосіб, не закінчуються ось так ось майже рівною вертикальною стіною на весь зріст. Вода, вона ж якось по-іншому повинна була тут все розмити. Кути і площини не повинні бути такими рівними і геометрично правильними. Перевірив усе, що міг, простукав усі стіни в надії знайти приховані порожнини – нічого. Другий зір теж нічого не показав. Ну що ж... прийшли. Повернув у зворотний бік. У цьому місці стіни досить широко розсувалися і точну відстань між ними було не зрозуміти, але два метри було точно. Намагаючись прикинути ширину коридору в цьому місці точніше, витягнув руки в боки, права торкнулася стіни, ліва теж дотягнулася, але лише тоді, коли зробив кілька кроків у зворотний бік. Безіменний палець кольнуло – зачепився за щось гостре. Біс забирай, неприємно-то як... ніби голкою ткнули, як коли аналіз крові беруть. У другому зорі кінчик пальця світився червоним. Червоним світилася і плямочка на стіні, де мазнув кров'ю. Потер пальці між собою, збиваючи відчуття болю. І тут здалося, що пляма на стіні росте. Цього разу придивлявся пильніше й довше. Точно, росте. Та ще й як... По всій стіні, там, де йому раніше привиділося світіння, червоними прожилками проявлявся складний візерунок. Ледь помітний у другому зорі, у звичайному він був узагалі не видимий. Ну ось... тепер однозначно зрозуміло, що не вода тут усе влаштувала, а хтось погосподарював і чогось накоїв...