Глава друга

Той же день

       Прийшов до тями від усвідомлення, що хтось стоїть біля його дверей. І тут же зрозумів, хто це. І чого ж це їй треба? Усміхнувся... Пролунав тихий стукіт у одвірок.

– Заходьте! – з бочки вилазити й не подумав. Тільки одяг, стрімко згортаючись, влігся на ліжку.

– Пане... мені потрібно прибратися у вас... ви дозволите зараз чи мені пізніше зайти? – визирнувши з-за рогу, дівчина ойкнула, відвернулася і, характерно для більшості жіночої частини цього світу, почервоніла, але ось у її емоціях переляку не було ні на гріш. Скоріш задоволення.

"Ага... звісно... прибратися вона прийшла. Вряди-годи в номерах тут прибирають у присутності постояльця... ох і шахрайка..." – Можна й зараз, дай-но тільки одягнуся... – відповів їй і подумав ще, що треба дати дівчині час щоб могла злиняти, хіба мало – раптом він усе не так зрозумів... Хоча що тут розуміти? По ній же все видно.

– Ви дозволите вам допомогти? – вона абсолютно безхитрісно, як усі жінки, повернулася в найпотрібнішу мить і так і застигла, нарешті усвідомивши свою хоробрість ну, або нахабство. Він же мовчки притягнув її до себе, зазирнув у сірі очі й майже впився в податливі ніжні губи. Останній штрихом у цій картині було два жести – увімкнулася "Тиша" і ще одне дуже потрібне на цей момент заклинання.

Із солодкої дрімоти вибрався з прикрістю. І тут же як підкинуло – "Час!" За вікном ще світло, але досвід підказував, що вже майже пізно. Світла жіноча голівка з вельми скуйовдженим волоссям, злякано підвелася над подушкою, сірі очі миттєво відобразили переляк до глибини душі.

– Пане...

– А? – Макс уже натягнув штани, тепер боровся з сорочкою – Вибач, я ледь не запізнився. Мені треба бігти і дуже терміново. Уже майже сьома... Дідько... – він квапливо натягував чоботи, за прикидками залишалося хвилин п'ять, максимум. Усе... нарешті все як треба, він готовий. Зробив крок до дівчини, яка вже й сама частково вдяглася, а тепер стояла, притискаючи до оголених грудей сорочку, глянув їй у очі й легко поцілував у губи.

– Вибач, що все ось так сумбурно... Якщо Анне сваритиметься – вали все на мене. Я повернуся – все владнаємо. – та тільки невпевнено кивнула. Відчиняючи вікно й одночасно накидаючи скрит, Макс рвонувся вгору.

Встиг вчасно. Навіть пара хвилин ще залишилася в запасі. На нього вже чекали – поруч із вартовим, біля входу стояв слуга, який одразу ж і провів його в потрібний зал плетеного палацу. "Тільки б не туди, куди минулого разу, не туди, де Корі …– подумав, входячи в немаленьку кімнату, – фух... обійшлося... кімната інша, глядачі теж не всі."

Кімната була витвором деревоплетного зодчества. Підлога настільки рівна, що спочатку здалося, що це паркет. Стіни були не гірші – різного кольору кора гілок, що їх складали, створювала цікавий малюнок. Загалом кімната була світла і простора – у великих вікнах встановлені великі шибки. Крім цього і, можливо, найголовніше – вона була якась жива. Легка і приємна відчуттях.

Дійові особи – дід Ельтар, уся сім'я Тіонів, включно з Сеєю і ще чоловік десять похмурих дядьків, які насторожено розглядали Макса не відводячи очей, капітан і кілька його хлопців. Усі маги парами були розставлені по різних кутах, хтось один із пари постійно тримав руку в кишені, другий зір показав, що в них там неслабкі такі джерела сили. Отже – всі приготувалися і чекають. Ну-ну... Це ви, хлопці, даремно... "Пуша... ти де взагалі? – подумки поставив він запитання – тут мені зібралися щось погане робити... чи то бити, чи то вбивати... Якщо що – допоможеш? Не вбивати ж мені їх усіх..." – у відповідь негайно прийшло завзяте цвірінькання. К'єт стояла пригнічена, опустивши очі, але сповнена рішучості. "Ого... а ви, хлопці, телепні... – уже весело подумав Макс. – Так погано думати про неї… Дівчина чесна – це найголовніше." Сея теж була у розгубленості – схоже, не очікувала такого повороту подій.

Посередині кімнати стояв накритий стіл. Макс, недовго думаючи, пройшов уперед, сів і вхопив гроно винограду з красивої плетеної вази. Невихованість вищого класу. Он, у головного охоронника аж подих перехопило. Дід усміхається в бороду, Елья теж намагається не розсміятися. Хороша тітка, розумна.

– Ви чого всі стоїте? – здивовано обвів поглядом усю компанію – Приєднуйтесь, виглядає все дуже смачно. – і закинув до рота ягідку, найстиглішу на вигляд. К'єт пирснула сміхом, Сея опустила погляд, а Ріанар виглядав доволі комічно.

– Е-е-е-е... чи не здається вам, молодий чоловіче, що ви тут не господар? – не витримав повелитель такої наруги у власному домі.

– Здається – погодився Макс, відправляючи до рота ще ягідку і хапаючи з вази щось набагато екзотичніше. – ну і що? Виженіть мене, всього діла... Тільки визначтесь, нарешті, чого ж ви хочете.

– Що ви цим хочете сказати? – дещо збентежено, але все ще загрозливо промовив Ріанар.

– Та все просто – Макс закинув до рота ще одну ягоду, велику і щільну – Принаймні, я роблю те, що думаю, а не так як ви. Для чого ви влаштували ці збори? Вирішили повторити те, що було на стрільбищі, але тільки тепер уже зі мною? Там для Сеї не знайшлося місця, а тут вже мене запросили "відвідати" вечерю його величності і всіх інших. Ви, що думали, що я стану в куточку і буду сором'язливо бекати звідти, відповідаючи на ваші високорозумні запитання?

– Справді, дорогий... – леді Елья щось хотіла йому сказати, але повелителя понесло.