Глава четверта

26 – е березня, день 1345 – й.

Ранок приніс полегшення – рухатися він міг вже цілком вільно і досить упевнено – за ніч організм непогано підремонтувався. Зарядку побоявся робити з однієї причини – штани могли розлізтися повністю і тоді доведеться плести пов'язку на стегна з тих самих водоростей – більше нічого підходящого нема, він таким ділом ані разу не займався і світити дупою аж ні разу не хотів. Та й намуляє воно, оте сухе бадилля, ну його… хай ті, хто звичні носять… Та все одно це його не спасло – треба ж було нарешті помитися, а після водних процедур натягнути на себе оте лахміття знов він вже не зміг.

Купання було просто супер. Вода біля самого берега дещо нагадала оту тепленьку водичку в озері на Зеленому острові. Резерв потроху відновлювався, плавав Макс з насолодою, от тільки б поїсти ще чогось… Організм просто вимагав їжі, видаючи обурене буркотіння. Пірнув глибше. Глибина наростала стрімко, приходилось навіть трохи напружуватись, щоб його не виштовхувало нагору. Десь метрах на двадцяти, підводний схил трохи вирівнявся, перейшовши у більш горизонтальну поверхню, густо всипану різноманітним камінням, але метрів за п'ятдесят далі знов стрімко обривався. Усяких водоростей тут було вдосталь, та й усякої риби між ними теж шастало багатенько, тільки як її зловити? Сили в руках ще малувато, та й швидкість під водою зовсім не та... О!! Ідея… тут же мають бути… Під водою відчуття дещо не звичні, кинув на все це погляд другим зором – он, є.. між камінням у норах хтось живе… треба тільки роздивитися чи то те, що йому треба… а то вискочить якась морська змія… Перевернувши зо три каменя, радісно вихопив з під них двох величезних раків. Або омарів. Або лобстерів, біс їх знає, як вони тут називаються... Разів з п'ять, а то й більше звичайних, річкових. Третій швиденько тікав кудись світ за очі. Поміркувавши та двох таки залишив – воно ж і брати їх усіх разом було ніяк – чіплялись за усе, а притулити одного до іншого, щоб утримати одразу двох в одній руці, не було ніякої можливості. Вирішив замість цих двох пошукати ще одного, але більшого. Шукав не довго – перевернув ще одну каменюку і вихопив найбільший екземпляр з усіх за сьогодні – кілограми на три з лишком і довжиною сантиметрів сорок. Обидва бранця розчепірили усі свої двадцять ніг, включаючи немаленькі клешні, але марно – тримав їх Макс добре.

Виринувши з води, на спині підгріб до берега.

– Торі! Ти де там? Можеш підійти? – дівчина з'явилась майже миттєво. Та там і йти то було… Метрів двадцять, тільки скелю обійти, а вона, скоріш за все, ще й бігла. Он пульс який… добре, що хоч не нажахалась, а тільки знервована… Цікаво, чому? Нормальна дівчина, мабуть і хлопчина той, що з нею був теж нормальний… але ж той з веслом кинувся, а ця – жахається… Знов якийсь цирк починається… – Ось, дивись, що в мене є – показав їй здобич, стоячи в воді по груди – буде чудовий сніданок, тільки потрібна твоя допомога…

– Що мені зробити? – дівчина схоже не дуже розуміла, чому він не виходить з води.

– Та нічого важкого, бач – мій одяг і так був ніякий, а зараз зовсім розлізся… ти зараз зайдеш за скалу, я винесу цих подалі на берег, повернусь в воду і покличу тебе. Забереш їх, щоб не втекли, а я поміркую щось з одягом поки що…

– Добре, я зрозуміла. – "Мабуть почервоніла – подумав Макс, он як пульс стрибнув… тільки ж смаглява уся і не роздивитися…" – Ой! Там же ваша сумка лежить! Зараз, я швидко.. – дівчисько стрілою забігло назад, за скелю, а через пів хвилини повернулась з його сумкою в руках.

"Оце діло!!! – зрадів Макс несказанно – сумка є, то й усе інше є… і гроші і їжа і одяг… Хоча з одягом має бути кепсько… він же роздав усі свої запасі дівкам. То одній, то другій, то Кетарін, то Ейрі…"

Фінт з раками вони провели швидко, дівчина аніскільки тих не боялась – спритно вхопила тендітними, але міцними пальчиками за спини поміж лап та й понесла. Макс же, вилізши з води, першим ділом заліз у сумку. Є… є одяг… знайшов свій старий, тренувальний, який замінив на новий перед тим, як вести Клер до Дому Тіонів. А щоб не натрусити в нього піску – того хоч і не багато, але було, трохи злетів і так, висячи над водою, вдягнув штани. Дуже порадів цьому – усе ж такі сумніви відносно повноцінності магічної сили були. Хто зна – минулого разу після блискавки вони з'явились, а цього разу – могли зникнути взагалі чи хоч би й частково. От чобіт у сумці не було – останню пару Ольї віддав.. Та дарма… зате впевнився, що магія працює.

Поки він вовтузився, дівчина вже розпалила вогнище в печері, та робила імпровізовану жаровню для раків.

– Може давай зваримо? Не впевнений, що вони зажаряться як треба, частина м'яса обов'язково зіпсується… Казанок є, вода теж… – та перестала довбатися з неслухняним камінням і підняла на Макса здивовані очі. – ось – він протягнув видобуті з сумки казанок та п'ятилітрову флягу – води є багато, можна не економити.. ще є сіль та трави для запаху – добив він її своїми багатствами. Насправді більше нічого й не було – тоді вони усе їстівне повикладали в ящики на камбуз – потрібно ж було розібратися які у них є запаси, добре, що хоч вода залишилась...

Варити омарів прийшлось у два прийоми, по одному – велетні не влазили в казанок. Навіть якщо не дивитися на лапи, то довжина перевищувала глибину казанка, а якщо той розтягнути ширше, благо що хитра штука легко приймала любу форму, то для того, щоб омар помістився, казанок потрібно було б перетворювати той на сковорідку. Ледь-ледь впорались, зробивши з гнучкої замагіченої залізяки подобу вузької та довгої труби з донцем, наче термос.

Поки доварювався другий лобстер, перший вже й зник. Тільки хітинове лушпиння залишилось. Дівчина акуратно прибрала і винесла усе кудись надвір, повернулась і знов сіла навколішки.