Глава третя

25 – е березня, день 1344 – й.

– Міх, неси скоріше, я вже не можу утримувати… – ніжний дівочий голос вклинився в пустоту в його голові. Наче ввімкнувся телевізор… колись щось таке вже було… Живий… Знов вимкнувся.

Відкрив очі. "Таки живий. Живий!!! Невже вийшло? – думки в голові ворочались дуже повільно, але радісно – Схоже – ранок... Он, обидва місяці висять на самому початку свого шляху. І пташок нема… І що тепер далі? Вдалось чи ні? Бо те, що він живий, те ще таке…" Тиша. Окрім зору більш нічого не працює. Тіло німе й безпорадне. Будемо сподіватися, що це не надовго… Кажуть історія ходить по колу, але в цей раз вона трохи кудись завернула. Згадав, що минулого разу, як його влупила блискавка, спочатку прийшли запахи. Ні… спочатку був біль… а зараз що? Обійшлось? Напружився, щоб хоч якось ворухнутися. А ось на тобі… допросився… Тіло стягнуло у тугий ком зажатих м’язів так, що Макс тільки-но й міг що ледь-ледь та й то через два рази на третій вдихати трохи повітря та видихати його. Біль витіснив з нього усі думки та інше, що могло відволікти його від нього. Якийсь час здавалось, що ось прямо зараз не витримають та зламаються кістки і тіло взагалі закрутить наче м’ячик…

Відпустило колись – відчуття часу зникло і не хотіло повертатися. Мозок був наче у молочно білому пухкому тумані. Отой дебільний телевізор знов вимкнувся.

Знов прийшов до тями від райської насолоди – на спечені й потріскані губи капала вода. Знов дощ чи що?

– Міх, ти привезеш ще води? Того, що є вистачить на два дні, не більше. – той самий, м'який і ніжний дівочий голос.

– Намагатимуся… але ти дивись, будь обережною… І ще – не подобається мені, як себе веде шаман… він щось підозрює і, мабуть, не вірить у твою загибель.

– І ти будь обережним, прошу тебе… – відповіла дівчина. По камінню проскрипіли кроки. Сплеснула вода. Макс ледве зміг відкрити очі. На диво – почував себе досить не погано, але це якщо не намагатися ворушитися.. Слабкість була величезна, але розум був чистий, зник отой туманний стан. Над собою побачив дівоче обличчя. Чорноока, смаглява, чорноволоса… Коралові губки… красуня, та й усе… доволі незвично одягнута… сказав би що полінезійка… пахне морем… невеличке коралове намисто на шиї… але… усе ж ні – зовнішність звичайна, тільки дуже засмагла. Та ще одяг… Одяг різко відрізнявся від звичного йому у жінок цього світу. Тіло замотане у якусь тканину… одне плече голе, на руці, що тримала над ним глечик з водою – простенький браслетик з трохи виблискуючих шматочків чогось.

Вода почала литися вже не на його губи, а куди попаде – дівчина, побачивши що він дивиться на неї, однією долонею затулила собі ротик, мабуть, щоб не заволати, але другою все ж продовжувала тримати над ним свою лійку і зараз вода вже лилась йому просто на груди. Цьому Макс був навіть радий. Вимовити хоч щось не вийшло – горло наче спіклося від сухості, але зміг підморгнути та трішечки, самими краєчками губ, посміхнутися.

– Ви… ви… – нарешті вимовила та, а Макс таки трохи відкрив рота, показуючи, що лити краще все ж туди. – Ой… – дівчина зніяковіла. Хвилин через п’ять отакого відпаювання він, нарешті зміг прохрипіти

– Не бійся… мене…

Вона мовчала, насторожено дивлячись на нього просто таки величезними очима. Чорні брови вигнулись дугами, довге чорне волосся на цей раз було прибрано під щось на зразок хустки. Тепер, коли чорноока красуня трохи відсунулась, Макс зміг краще роздивитися у що ж та вдягнута – вирішив, що то таке собі індійське сарі, чи де там його ще носили на Землі… тіло хитро загорнуте у цілий шматок тканини, так, що створювалось відчуття, що це довга сукня. Праве плече було прикрите частиною тканини, обгортаючи й руку. Дівчина сиділа навколішки поряд з ним, спустошений глечик тепер стояв обабіч на пласкій каменюці, а сам Макс лежав на купі сухих водоростей в невеличкій печері. Вихід був зовсім поруч, яскраве сонце трохи засліплювало своїм відблиском від каміння знадвору.

– Вам вже краще, пане? – її поведінка вигляділа кумедно – тепер вона підхопилась на ноги, майже скочила до виходу з печери і вже звідти задавала своє питання. Але ж до цього більш ніж як п’ять хвилин вперто поїла його.

– Дякую, краще – зміг вимовити Макс – мені потрібно на сонце. Трохи погрітися

Далі все пішло легше. Хвилин через двадцять після того, як виповз з печери, відчув, що йому в цілому стає значно легше. Відпустили рештки болю. Слабкість була, але не така, як раніше. Навіть встати зміг і пройти декілька кроків туди-назад. Дівчина ж, зляканим кошеням, видивлялась за ним, стоячи біля печери.

– Пропоную угоду – Макс вирішив піти старим, перевіреним шляхом – якщо ти мене поїла, то ж, мабуть, вбивати не хотіла… але що ж робити, якщо ти так мене боїшся? Давай я пообіцяю тобі, що не буду підходити ближче ніж за п’ять кроків… Так тобі легше буде? – Дівчина невпевнено кивнула. – От і добре – він вмостився на зручному камені, схожому на крісло, відкинувся на таку собі спинку та продовжив

– Мене звати Макс… а тебе? Якщо не хочеш – не кажи, але ж мені потрібно якось до тебе звертатися.. то хоч придумай собі якесь ім’я..

– Торі… мене звати Торі, пане…

"Ну… тут ти збрехала, красуня – подумав – звати тебе якось по-іншому, але то таке…" – От і добре. Можеш пояснити мені де я, та що тут відбувається? Щось я нічогісінько не пам’ятаю.

– Я не знаю, що вам розповісти… Ми знайшли вас у човні, що прибило штормом.. от і усе… потім…потім прийшло чудовисько, а ви знепритомніли… Ми більше нічого не могли зробити, втікли на інший край острова, бо дуже боялися… потім почалась гроза, страшенні блискавки… Мабуть, вас вдарило, тому що потім, пізніше, коли повернулись сюди, то знайшли вас отам – вона вказала на дальню скелю з якої Макс і злетів – частина одягу обгоріла…