Глава друга

24 – е березня, день 1343 – й.

Прийшов до тями від крапель води, які зовсім вже безпардонно ляпали його по обличчю. Відкрив очі і відразу закрив. Дощ. Зрадів і знов майже затамував подих, ховаючись під маску отупілого створіння. Так і лежав в човні, що там ззовні з-за високого борту було не роздивитися. А от небо…. Небо добряче затягнуло чорними хмарами. І це теж добре. Хтось таки його любить в цьому світі.

За якихось хвилин десять дощ розійшовся з усієї своєї дощової сили. Лупило вже так, що очі відкривати не було сенсу. Але Макс продовжував лежати. Прокинулась надсистема.

"Ситуація п’ять. Існує ризик для пілота. Потрібно укриття". – ці зелені строки проповзли наче перед очима вже разів зо п’ять, коли пролунав перший удар блискавки. "А добряче лупить – подумав, так само не рухаючись – розігралась природа." І так само відсторонено, намагаючись не думати ні про що інше, продовжив спостерігати, як цівка води стікає йому за воріт куртки.

"Ініціація втручання. Пілот в безпорадному стані" – нове повідомлення пройшло перед очима і одразу права рука за її власною ініціативою підтягнулась вгору, вчепилась за край борту. Ліва рука зробила те саме – руки самі собою, без його згоди витягали тіло з тієї шпарини, в яку він встромився раніше. "Ну й нехай… хай роблять, що їм заманеться, не буду заважати." – так само ні на чому не зосереджуючись вирішила голова. Макс навіть очі хотів заплющити, але то була погана ідея – без зору, мабуть, руки не бачили куди тягнути і, доки він не перестав експериментувати, двічі довбонули його головою о край борту. "Бездарі… нічого самі зробити не можуть" – майнула думка, коли тіло вже вивалювалось назовні. Під бортом було трохи краще, на носа не так лило, але все одно – вогке каміння не давало і не зберігало тепло. "Треба знайти щось інше" – тільки поміркував і тіло, наче погоджуючись, потягло ноги, згибаючи їх у колінах. "От дурня… знов вронили… ще й мордою вниз… якщо так буде продовжуватися, то поки ті ноги щось зроблять і нарешті піднімуть тіло навстоячки, то наб’ється повен рот каміння… ще прийдеться жувати…" Але обійшлось. Встав, обидві руки вчепились за борт, не дозволяючи ногам йти в різні сторони чи куди їм ще заманеться. "Куди ж його залізти… а он туди… на скелю… ота велика каменюка, на ній ще одна… а між ними непогана така щілина… на носа точно ляпати не буде і місце є щоб лягти…" – нова думка була сприйнята тілом нормально. Ноги пошвендяли у вказаному напрямку.

Чергова блискавка вдарила ще ближче, ніж минула. На якусь мить ноги навіть підкосились. Грім був такої сили, що здавалось, дрижить навіть земля. "Ага.. не подобається" – Макс поспіхом загасив зайву думку, для того, що він задумав зайві думки були йому не потрібні. Хвилин за п’ять, обламуючи нігті, такі видряпався на ту каменюку. Оскільки тіло самостійно таки не змогло виконати цю місію, довелось таки включатися в процес самому. Нарешті ставши рівно, хоч і притримуючись руками – слабкість була неймовірна, Макс ще раз глянув у небо. "Хто його зна… мабуть ось…" – зробив крок уперед, виходячи на середину. "А високо, біс забирай… з низу не так усе здавалось… но так воно й на краще…" В мізках наче сирена завила

"Небезпека для пілота!!!"

Не звертаючи уваги на те, що там йому волає надсистема, швидко підняв руки вгору наскільки міг. Права рука не послухалась, ліва нога вже почала повертати тіло, коли таки вдарило. "Ну ось… нарешті… ти був хорошим хлопчиком, Макс…" В очах спалахнуло, немов електродуга пропали їх наскрізь, усе навколо померкло. Тіло підкинуло від спазму усіх м’язів і вже обм’якле воно полетіло вниз.