Глава перша

Шість місяців поспіль

20 – е березня, день 1339 – й.

– Тягни! Тягни цю мотузку, дідько тебе забери, Фроле! Спускай це паскудне вітрило, поки нас не перевернуло! – літній чоловік у наскрізь мокрому одязі, розчепірившись ногами в усі сторони та впершись ними в борти, обома руками намагався утримати румпель невеличкої шлюпки в якомусь одному положенні, але виходило це погано – хвилі смикали її у всі боки, підкидали, і щоб шлюпка не повернулася бортом до хвилі, доводилося постійно працювати важелем.

– Це – не мотузка... це – фал... – другий дядько, ще більш мокрий, ніж перший, так само щосили впираючись ногами в дошки і перегородки, наполегливо намагався натягнути довгий канат і зарифувати його за дві дерев'янки, які навмисно стирчали із борту. Так він сподівався спустити й нарешті втихомирити невеличке косе вітрило, що тріпотіло під вітром, наче величезний білий птах, що рветься у височінь. Капюшони широких плащів закривали людям голови, прикриваючи обличчя аж до носа, але це мало допомагало – косі цівки дощу під тиском сильного вітру заливали їх обох і сам човен, й вже за годину, незважаючи на добрі плащі з ельфійського матеріалу, обидва вимокли до нитки.

– Та мені начхати як воно, чорт забирай, називається! Роби, що тобі сказано! – першому було трохи легше – він сидів і плащ прикривав його надійніше, а ось другий змушений був сіпатися то туди, то сюди в марних спробах втихомирити вітрило – його сили просто не вистачало для цього, хоч і було Фролу вже двадцять три роки.

Буря налетіла абсолютно раптово – ще три години тому нічого не віщувало такого природного знущання – дув легкий вітерець, приємно наповнюючи вітрило, сонячне тепле небо було безхмарним на всій своїй видимій протяжності. За годину все кардинально змінилося – сонце зникло, небо потемніло аж до чорноти, вітер посилився і тепер різкими потужними поривами смикав вітрило, не даючи змоги Фролу вибрати той мерзенний фал. Штука була ще в тому, що повністю спустити вітрило було теж не можна – вітер перестане тягнути вутлий човник і тоді хвилі легко розвернуть і перевернуть його.

– Не можна називати морські речі аби як, Лукасе! Ти не повинен це робити! Морські боги не люблять цього!

– Ти дурень, Фроле, цілковитий дурень у всьому, що не стосується моря... по-твоєму – зараз Боги люблять нас? Звідки ця буря? Ти ж казав, що погода буде гарна...

– Казав – несподівано для свого віку флегматично погодився Фрол, – і зараз кажу – гарна мала бути погода. Але це – Заборонені води. Тут усе, що хочеш, може бути будь-якої миті... І я так само казав, що сьогодні не потрібно нам потикатися в море...

– Та плювати мені на твої прикмети! – загорлав той, кого називали Лукасом, намагаючись перекричати шум вітру і гуркіт хвиль – якщо все це не припиниться найближчим часом, ми потонемо до всіх темних і світлих богів!

– Не лайся Лукасе! – вже сердито прикрикнув хлопець – кажу тобі – не можна в морі хулити богів! Вони можуть почути!

– Дурень! Як? Як вони почують у такому шумі? – і чоловік презирливо розсміявся, не припиняючи все ж боротися з румпелем. У гуркоті хвиль і води, що ллється, його голос був схожий на сипле каркання. Фрол же впав на коліна прямо у воду, що набралася в човен, і ревно почав шепотіти щось незрозуміле. Раптово він зупинився, здер з голови капюшон, завмер, ніби прислухаючись, хоча що можна було почути в гуркоті збожеволілої води? Темні очі виблискували іскрами від виблисків невеличкого світильника, що висів на щоглі.

– Він прийшов – неголосно і якось відсторонено сказав хлопець, але Лукас його почув. Чомусь цього разу він не засміявся і не перепитував, що там таке той бурмоче, а якось одразу все зрозумів. І коли за спиною хлопця промайнуло щось довге й гнучке, кинув свою деревину, упав на коліна й закричав, тонко й надривно...

Три дні пізніше. 23 – е березня, день 1342 – й.

– Міх, дивись – човен! – дзвінкий дівочий голосок відірвав хлопця від розглядання мушлі. Він зітхнув – блискуча перламутрова штуковина ні на що не годилася – перлини в ній не було, сама мушля була так собі – хоч і велика, але стінки тонкі, на ґудзики та прикраси теж не піде. Міх майже засмутився, але згадав про дівчину і відкинув погані думки – у свої сімнадцять років він вважав себе вже чоловіком і засмучуватися через такі дурниці, як погана здобич, було якось уже не по-дорослому... А тут ще й Люке...

Дівчина ув'язалася з ним на полювання, і він погодився – точніше, не погодився... усі ж знали, що жінок на полювання допускати не можна... але й не відмовився. Подобалася вона йому, ця метушлива Люке... Дівчина-вітерець… Хоч і було їй ще тільки шістнадцять, але на струнку фігурку поглядало більшість чоловіків у їхньому племені, мабуть саме тому, що багато хто з них був одружений з здоровезними тітками з неосяжними задами та могутніми грудьми, такими, наче там у них було не тіло, а нечищені кокоси. Усією своєю статурою ці жінки нагадували більше дурнуватого звіра таго, дужого та підсліпуватого, нестримного у своїй люті. Руками, звісно, вони не вимахували, бо так можна і від чоловіка огрести, але коли ревнощі заходили у їх мізки, то торохкотіли вони без зупину, випалюючи отрутою своїх слів усе навколо себе. Ясна річ, що таку дівчину вони не любили, відчуваючи у ній конкурентку, а оскільки та була ще й сирота, то діставалося їй часто.

Полюванням усі у них називали пірнання з каменем у руках у глибини моря, туди, де дно стрімко уходило в темряву, а вода набувала темної синяви. Там, на глибині, можна було знайти чудові мушлі з величезними перлинами, або хоча б просто мушлі, стінки яких, що виблискували різнокольоровими відблисками, охоче купували приїжджі торговці.