Глава тринадцята: «Спадщина Максима та Уляни»

Життя продовжувалось, минали місяці та роки. Максим та Уляна добре обжились на новому місці, що тепер стало рідним для них. Уляна народила ще трьох синів. Діти швидко зростали та в усіх справах допомагали батькам. Мали господарство, обробляли землю; Максим інколи їздив до найближчих поселень. Вільні батьки – вільні діти… Діти швидко зростали, і так само швидко їхні батьки посивіли… За те що випробувань бачили досить, мають винагороду – сиве волосся…

Але кожному з нас виділений свій час на землі. Не стало Максима та Уляни, але пам’ять про них зберігається упродовж трьох сотень років.

Землі Вовчої, та її притоків – річок Осикова, Лозова, Солена, Сухі Яли та Мокрі Яли і далі на південь аж до узбережжя Азовського моря входили до Олександрівського повіту (Олександрівськ – нині славетне місто Запоріжжя) Катеринославської (Катеринослав – Дніпро) губернії, згідно указу імператриці Катерини ІІ наприкінці 1700-х років були виділені для заселення кримським грекам. Таким чином у дикому полі з’явилось чимало грецьких поселень. На березі річки Мокрі Яли утворились села Улакли, Багатир, Костянтинопіль, а далі – Велика Новосілка, Комар, Розлив. Таким чином, греки-переселенці стали найближчими сусідами Тараненків.

Також в той час відбулось переселення більшої частини запорізьких козаків на узбережжя Азовського моря, у кубанську низовину. Там було утворено три станиці: Володарська, Покровська та Новоазовська. З’явились запорізькі козаки й на узбережжі річки Вовча – так з’явились села Андріївка та Олексіївка, а пізніше – Зоряне.

Минуло 30 років, і в яру посеред дикого поля вже господарювало четверо бородатих чоловіків – сини Максима та Уляни. Козаки-переселенці одразу нарекли їх бородаями, а ярок, де вони жили назвали «Бородаїв». Могукало, Волощенко, Стеблій, Другак, Волощенко, Постельняк – перші запорізькі козаки, що оселились разом зі своїми родинами поруч з «бородаями».

На Полтавщині між річками Многая та Удай існувало село Вороньки. Земля тут була родюча, люди жили заможно. Але пани прибрали цю землю до своїх рук. Населення села збільшувалось, панщина та жорстка політика Катерини ІІ довели селян до зубожіння. Не взмозі терпіти злидні та зубожіння, зібрались воронківці на віче та вирішили їхати в пошуках кращого життя в вільні землі. Вже влітку 1783 року брати-Тараненки зустрічали нових сусідів, що їхали довгою валкою підвід. Це були не тільки жителі Вороньків, а й деяких інших сіл Полтавщини. Так з’явились в селі рід Дзидз, Павліїв, Ігнатенків, Стадніченків, Дараганів, Кужелів, Підьків, Могукалів. Полтавці оселились у полі західніше від Тараненців.

У Грудні 1792 року відбулось друге розділення Речі Посполитої за домовленістю російської імператриці Катерини ІІ та прусського короля Фрідріха Вільґельма II, а наступного року було оголошено умови цього розподілу: Пруссія отримала Велику Польщу з містами Познань, Торунь і Ґданськ, Росія — Східну Білорусь і Правобережну Україну. Повстання невдоволених було жорстоко придушено російськими та прусськими військами, і в результаті, у 1795 році відбувся третій поділ Речі Посполитої, що призвело до повного зникнення польської державності. Після поразки, з Правобережної України до дикого поля переселилось чимало родин. Голінські, Янушевські, Клюванські, Шкицькі, Новицькі, Удинські також стали сусідами Тараненків, оселившись східніше на березі Осикової. Поруч було засновано ще одне село - Георгіївка. Через особливу вимову та діалект його жителів нарекли «литвинами».

Село зростало, кількість населення збільшувалась. У 1794 році було побудовано молитовний будинок, а у 1817 році – церкву, а згодом з’явився шинок, кузня, бондарня, крамниці. Проте довго село не мало своєї назви. Всі хто тут жив називались бородаями, але треба було знайти назву для села. На зборах селяни довго дискутували щодо майбутньої назви; були різні варіанти, але, в решті решт, вирішили назвати село на честь його перших жителів – Максима та Уляни. І так село отримало свою унікальну назву – МАКСИМІЛЬЯНІВКА. Перша документальна згадка про Максимільянівку датується 1863 роком, що офіційно вважається роком заснування села, але всі чудово знають що його було засновано значно раніше – у далекому 1749 році.

Кожне місто та село мають свою унікальну історію. Нажаль, літописів не зберіглося, але є людська пам’ять. Легенди та перекази передавались із вуст в уста, і як би давно це не було і скільки води не спливло, люди пам’ятають імена засновників села – двох закоханих Максима та Уляни. Завдяки титанічній праці Дмитра Гацули, що неодноразово приїздив до Максимільянівки з метою дослідження історії цього унікального села, вдалось відновити давно забуті історичні факти. Дмитро Гацула видав книгу «Село над Осиковою», в якій розповідає в деталях історію розвитку Максимільянівки.

У другій половині ІХХ століття почалась індустріалізація, почали з’являтись вугільні шахти, металургійні заводі, фабрики, заводи завдяки іноземним інвестиціям. У 1869 році валлійським підприємцем Джоном Юзом було побудовано металургійний завод, довкола якого було засновано робітниче селище Юзівку. Пізніше Юзівку було перейменовано у Сталіно, а згодом місто отримало назву Донецьк. Швидкий розвиток промисловості потребував робочої сили, тому з усіх куточків російської імперії почали приїздити заробітчани. Населення Донбасу стрімко зростало. Етнічний склад населення різко змінився. В робітничих селищах, переважно, проживали вихідці з Чернігівської, Калузької, Костромської, Новгородської та інших губерній. Натомість в селах, зокрема у Максимільянівці, проживали етнічні українці.

Станом на 1862 рік в селі проживало 1038 жителів на 169 дворів, у 1885 році – 1563 жителі на 249 дворів (246 хат із саману, дві дерев’яні та з очерету, обмазана глиною, криші були вкриті соломою). В центрі знаходилась корчма, найближча лавка – за сім верст, найближчий фельдшерсько-акушерський пункт – у понад 30 верстах. У 1876 році було засновано першу церковно-приходську школу. У 1903 році збудовано приміщення «старої» школи, яку під час наступу спалили німці у 1943 році.