Глава дванадцята: «Дике поле»

Страх бути знайденими посіпаками пана змушував Максима та Уляну приймати подальші рішення. Тяжка щоденна праця змінила їхні обличчя та ще більше загартувала характер, але не відняла тої вроди та сили, якою нагородила природа молодих. Довгі роки поневірянь, але попри всі складнощі завжди були разом… З роками придбали пару волів і воза та вирішили нарешті здійснити свою мрію – жити там де їх вже ніхто ніколи не знайде. Навесні, коли вже прийшло справжнє тепло, зібрали всі зароблені пожитки, крам, завантажили воза та вирушили в дорогу на південь у невідомість. Йшли навмання, на південь, більше тижня, зупиняючись лише на ночівлю. Нашим героям дійсно щастить, адже на своєму шляху вони нікого не зустрічали, а досвід, набутий під час минулої мандрівки, допомагав їм без пригод рухатись просторами безкрайнього степу Приазов’я. Суцільне зелене море, і жодного натяку на те що тут пересувались люди. Максим та Уляна були першопроходцями, залишаючи за собою слід від коліс на траві. Трава підійметься, або виросте нова, і таким чином сама матінка-природа сховає сліди наших шукачів щастя.

Який же красивий степ навесні, коли розквітають мільярди квітів та трав! Зелені та квітучі рівнини здаються безкрайнім океаном. Дивишся вдалечінь – а там видно як голубе небо зливається із землею. Лагідне сонечко ще не припікає, а дбайливо зігріває все живе своїми промінчиками. Трава тягнеться до сонця та з кожним днем стає вищою. В низинах та ярах, де земля залишається вогкою, трава виростає в половину людського зросту.

Буйний вітер, що зазвичай дув з південно-східного напрямку, приносив із собою свіжість з Азовського узбережжя. Інколи на горизонті з’являлись чорні як смола хмари, вітер затихав, у повітрі відчувалась паркість – це вітер наганяв на степ дощ. Хмари дуже швидко насувались, ставало темно, гримів грім та била блискавиця. Дощ різко розпочинався. Все довкола раділо вологі, дарованій  небесами. Теплий весняний дощ швидко розпочинався, і так само швидко закінчувався. Після дощу все навкруги розквітало з ще більшою силою, трава умивалась росою, пташки кружляли в небі та співали оди весні, ластівки літали близько до землі, віщуючи дощ, а мурашки знову відкривали «двері» до своїх підземних домівок, а над цим всім сяяла веселка.

Земля миттєво вбирала в себе дощову воду, тому наші герої пересувались степом без особливих складнощів. Ночували у возі під зоряним небом. Любили лежати, обіймаючи один одного, дивитись на зорі та мріяти, мріяти, мріяти…. І з кожною пройденою верстою мрія Максима та Уляни ставала все ближчою. Вирушали в дорогу рано вранці задовго до того як зійде сонце. Зупинялись на перепочинок в обід якщо десь поруч був хоч якийсь холодок, але знайти тінь посеред степу – велике щастя. Якщо тіні на шляху не траплялось, то лягали відпочивати там де трава була високою та густою. На ночівлю зупинялись вже коли сутеніло, а зранку знову йшли далі. Двоє молодих волів доволі швидко тягнули за собою навантаженого воза, в якому сиділи двоє молодих та щасливих людей, що з вогниками в очах дивились вдалечінь.

В обідній час, коли робили нетривалий перепочинок, Максим та його кохана, зазвичай, мовчки лежали та роздивлялись небо. Навесні небо яскраве, схоже на чисте море, а кожна хмаринка, якщо уважно придивитись, схожа на якогось загадкового звіра. Тут тільки дай волю фантазіям! Бувало, Максим говорить що хмаринка схожа на дикого вовка, натомість Уляна каже що їй здається наче то не вовк, а ведмідь. Буває, як почнуть сперечатись, і діло ледь не до сварки доходить… Але потім посміються, обіймуться – і все. Буває, обійме Максим Уляну, попадають у траву та катаються клубком, регочуть, лоскочуть один одного, а потім зливаються вустами у палкому поцілунку. Воли дивляться на те дійство та й, мабуть, думають, що їхні господарі зійшли з ґлузду. Ось такі вони, дорослі та закохані один в одного діти, справжні та щирі в почуттях.

Ідучи «диким полем», нашим мандрівникам довелось декілька разів переходити русла неглибоких річок, які вже давно увійшли у свої береги після весняного паводку. Вода стрімко прогрівалась, але була ще доволі прохолодною. Бувало, зупинялись на відпочинок прямо на березі річки. Тут і воли води нап’ються, і рибу можна спіймати, і покупатись. Невеличкі річки, що беруть свій початок зі струмків посеред степу, зливаються з іншими річками, щоб далі нести свої води до Дніпра, а далі вже у Чорне море.

Перейшовши чергове русло річки, пішли далі понад берегом за течією. Річка стрімко несла свої води на південь, тому й вирішили йти за руслом приблизно 15 верст, двічі долаючи русла невеличких річок, що впадали в ту вздовж русла якої йшли. Потім річка повертала на захід, а Максим та Уляна продовжили рухатись у південному напрямку та піднялись на високий пагорб, з якого відкривався неймовірний краєвид. Звідси степ проглядався на декілька десятків кілометрів, але зупинятись тут було недоцільно. На пагорбі немає захисту від вітру, а також тут можна бути легко поміченим розбійниками, що кочували степами Приазов’я та Причорномор’я. Пройшли трохи праворуч та побачили що річка, яка була позаду, далі зливається з іншою річкою, що тече далі в низині.

Вирішили йти далі та долати чергове русло річки. Ця річка була повноводною та глибокою, тож довелось пройти декілька верст на схід щоб знайти мілину, по якій можна було перейти на інший берег. Річка буквально кишіла рибою, а вода в ній була прохолодною та кришталево чистою. Там де берег був крутим, струмки били прямо з-під землі та тоненькими джерельцями стікали до річки. Максим підставив долоні, набрав у них води та не поспішаючи втамував спрагу. Вода була дуже смачною, але такою холодною, що аж зуби зводило.

На інший берег дістались з пригодами – прямо посеред русла колеса намертво загрузли в мулі. І що тільки не робили щоб витягти воза, але все марно. Воли ревіли та з усіх сил тягнули воза, Максим та Уляна штовхали його ззаду та підганяли волів, але колеса ще більше грузнули в мулі. Максим був дуже злий, тож махнув рукою та сів на березі. Він сидів та дивився на своє відображення у воді, а потім почав жбурляти камінці. Уляна, побачивши як її коханий сердито жбурляє камінці у воду, зметикувала та пішла збирати камінці понад берегом. Дівчина складала їх у пазуху, носила до воза та сипала під колеса. Максим зрозумів що робить його кохана, тож і сам почав збирати каміння. Уляна притягнула величезну гілку, що впала зі старої верби, та запхала її під колесо.