Глава одинадцята: «У пошуках долі та в поневіряннях»

Максим та Уляна залишились перезимувати у Трохима. Для них господар змайстрував нову лавку, яку поставили неподалік від дверей. І хоча хата була не маленькою, проте родині з дітьми та двом «гостям» там було тісно. Звичайно, в ті часи всі так жили, але Максим та Уляна відчували що своєю присутністю заважають господарям, але інших варіантів перезимувати поки не мали. Обоє охоче працювали у Трохима на господарстві та вчились гончарству, потроху відпрацьовуючи отриманий одяг та їжу. Максим також встигав шукати підробіток в інших людей, зокрема ходив підробляти до мельника. Мельник був вражений неймовірною силою, працюовитістю та порядністю хлопця, що запропонував йому постійну роботу.

            Зима цього року прийшла вже наприкінці жовтня – на зміну затяжним дощам прийшли лютий мороз та снігопади. Люті вітри наносили такі перемети, що інколи й хат не було видно. Голий степ – чудове місце вітрам щоб розгулятись на повну силу. Після Різдва морози тримались такі сильні, що й у хаті вода замерзала. На вулиці довго не протримаєшся – «дядько-мороз» одразу показує хто тут головний. Але, якщо не було вітру, то морози майже не відчувались, проте тихі дні для «дикого поля» - велика рідкість.

Після свята Стрітення морози почали слабшати, вдень зі стріх почало капати, а на вечір намерзали величезні крижані бурульки. День поступово збільшувався, але ніч була довгою та морозною. Сніг помаленьку танув, почали з’являтись перші проталини. Весна ось-ось вступить у свої права, і степ знову зацвіте, замайорить яскравими кольорами різнотрав’я, нарешті повернуться перелітні птахи, а люті морози відступлять. Життя – мінливе, але в природі все циклічно.  

Коли нарешті потепліло, Максим та Уляна подякували Трохимові, його дружині та дітям за гостинність та вирішили поки пожити у мельника, що люб’язно поселив молоду родину на млині. Проте вони часто приходили працювати до Трохима на господарство. Максим декілька разів їздив з ним по глину, і під час однієї з  поїздок вирішили заїхати в гості до діда, що минулого року врятував їх від вірної загибелі, дозволивши пожити в своїх хаті.

Біля хати старого козака була величезна галявина, на якій квітнули мільйони різноманітних квітів і трав. Зупинились біля галявини, підійшли до хати та постукали. Двері були відкритими, але всередині нікого не було. Трохим зайшов до хати, обдивився всі кутки – наче нічого не змінилось з того часу коли були тут востаннє. Залишили гостинця доброму ділові на столі та поїхали собі далі по глину. Дід має зрозуміти від кого то гостинець, якщо, звісно, з ним все добре.

Максим та Уляна наполегливо працювали всюди де можна було хоч щось заробити. В пошуках заробітку вони не зупинялись на Бахмуті, а шукали роботу всюди. Згодом вже мали деякі пожитки, але продовжували «мандрувати» в пошуках кращої долі та можливості заробітку до Слов’янська, Ізюму, Станиці Луганської (в ті часи селище називалось Луганське), і не тільки. Всюди зустрічались і добрі люди, і не дуже… Хтось зустрічав мандрівників добре, а хтось проганяв.

Декілька разів доводилось чути від людей про те як пани розшукують своїх селян, що втікали від панщини на вільні землі у пошуках свободи та кращого життя, і таки бувало що знаходили! Максим та Уляна відчували небезпеку та боялись що їх теж можуть розшукувати, тим паче є за що, тому їм доводилось часто переїздити з місця на місця. Наші герої нікому не говорили хто вони та звідки, завжди були добрими до людей та працювали на совість. Час промайнув непомітно, Максим та Уляна подорослішали, змужніли та здобули певний життєвий досвід. І так, кочуючи з місця на місце, наші герої прожили декілька років.