Глава десята: «Білі гори»

Сонечко світило, але гріло так собі. Небесне світило вже було доволі низько, і його косі промінчики не могли в повній мірі прогрівати землю. Повітря було вологим та пахнуло прілим. Перелітні птахи збивались у величезні зграї та «розминали» крила перед тривалим перельотом у далекі краї. Вже відчувався подих зими, і скоро все довкола буде вкрито білою пухнастою ковдрою.

Їхали повільно, все більше відстаючи від тих хто попереду. Степ тут був доволі цікавим: замість безкрайніх полів – глибокі балки, що слідували одна за одною. Тільки спустились, треба знову підійматись вгору. На гору воли тягнули воза так наче зараз попадають та більше не встануть. В балках подекуди зустрічались струмки та болота, але Трохим знав як їх обійти щоб не застрягнути.

Після чергового підйому знову спускались. Максим звернув увагу на дивовижні білі гори, що немов Альпи розкинулись посеред степу. На фоні поля та густих осінніх хмарин вони здавались величними та загадковими. Максим ще ніколи не бачив такої дивини, тож пересиливши побоювання вирішив запитати чоловіка:

- Що то за дивина така?

- Де? – буркнув під носа чоловік та ще більше насупив брови, від чого у Максима пробігли мурашки по шкірі.

- Оті величезні білі гори, дядьку, - Максим рукою вказав на ті дивні та загадкові гори.

- Думав ти їх бачив коли йшов степом. Ви що, не цією дорогою йшли до Бахмуту? – чоловік прискіпливо подивився на Максима, а потім дістав люльку та закурив.

- Ні, ми тут не ходили, - відповів Максим.

- Та це ж крейдові гори. Також крейдові гори є ось там, за Дінцем. Ліс, річка, та гори. Може, колись побуваєш там та побачиш все на власні очі.

- А хто сюди привіз стільки крейди, та й навіщо? – запитав Максим, і це так розсмішило Трохима та його дітей, що ті ледь з возу не попадали та добряче понадривали животи від гучного реготу.

- А й справді, хто їх сюди привіз? – запитав Трохим, - мабуть, так зробила сама природа. А ти що, правді думав що сюди хтось привіз стільки крейди? Так це ж скільки років треба було возити? Ну ти й даєш.

- То я так, поцікавився, - відповів Максим та й собі засміявся.

- Люди їдуть сюди по крейду за стоні верст. Тут її вистачить на пів світу. Синку, люльку пробував? – запитав чоловік Максима.

- Йой, ні, дякую.

- Що ж то за чоловік, що без люльки? Добре, як приїдемо додому – подарую тобі люльку. Кажуть, що у того хто не курить люльку, не буває дітей. Я в твоєму віці вже давно курив, тож сам бачиш скільки діточок породив. А ще кажуть, що тютюн відганяє чортів не гірше за ладан та святу воду. Тримай, спробуй, - чоловік протягнув Максимові свою люльку, з якої виривався білий тютюновий дим.

Максим взяв до рук люльку, обдивився її та потягнув дим… В очах потемніло, почали вириватись сльози, в горлі свербіло, а гарячий дим аж припікав у легенях, серце почало битись так наче зараз вирветься з грудей. Хлопець почав гучно кашляти, що викликало чергову порцію сміху.

- Та не так багато ж! Треба було ось так, по маленьку, як дівку цілуєш. Для першого разу це нормально, з часом звикнеш.

Чоловік постукав Максимові по плечі, забрав люльку, потягнув дим та й сам почав кашляти. Після цього діалогу Максим почував себе більш впевненим. Чоловік як і раніше виглядав суворим, але був більш говірким та нарешті сказав що його звати Трохим. Він постійно розпитував Максима про його рідний край, село, батьків та причину втечі, але хлопець говорив не багато, переважно розповідаючи про дитинство, панщину та тяжку працю, що не одного селянина відправила на «той світ». Він пам’ятав, що не можна розповідати звідкіля саме він, чиї там землі та про справжню причину втечі на схід. Основна задача Максима та Уляни на даний час – не тільки знайти можливість заробити копійку, а й бути непомітними серед людей. У Бахмуті чимало тих хто втікав з рідних країв, тому треба бути максимально обережними щоб інформація про їхнє місце перебування, часом, не дійшла до пана Бобровського.

Наступного дня після обіду нарешті дістались місця де люди беруть глину. Це була гора, що гордо височіла над балкою. Брали глину не біля підніжжя, треба було піднятись вверх на декілька десятків метрів. Воли з останніх сил тягнули бричку вверх, а Максим, Трохим та діти штовхали воза ззаду. Воли ревіли, але поволі метр за метром тягнули воза вверх. Піднялись, сіли перепочивати, а потім почали навантажувати глину до воза.

Назад їхали не прямо, а поперек гори так щоб спуск був не таким крутим, інакше б воли не стримають воза та полетять у балку. Спустились до підніжжя, а потім вийшли на ту саму стежку, якою їхали сюди. Потемніло доволі рано, оскільки з півдня насунули хмари, тож довелось зупинитись на ночівлю в балці. Розпалили вогнище, повечеряли та лягли відпочивати. Ця ніч була ще холоднішою за попередню, до того ж почав накрапати дрібний дощ, що ближче до ранку посилився.

Вогнище згасло, залишки вугілля ще диміли, шипіли та парували під дощем. Вирушили в дорогу рано вранці, але їхали дуже повільно. Земля розмокла та перетворилась у болото, колеса брички постійно застрявали в багнюці. Часто доводилось всім разом виштовхувати воза з багнюки. Трохим був здивований, побачивши силу Максима, що запросто сам міг зрушити з місця воза, в той час коли він разом з дітьми навіть поворушити його не могли.

Почав дути вітер, тож сховатись від дощу було неможливо. Дощ був не таким і сильним, але вкупі з вітром та осіннім холодом пробирав до кісток. Одяг Максима промокнув до нитки та прилипнув до тіла, з голови ніби зі стріхи стікала дощова вода. Хлопець не мав іншого одягу, тож мерзнув під дощем.