Глава дев’ята: «Світ не без добрих людей»

В ті часи нинішні території південного сходу України дійсно були «диким» та необжитим полем. Найбільшим поселенням були Ізюм, Бахмут, Слов'янськ (Торське Городище), Гуляйполе, Олександрівськ, а на місці сучасних Маріуполя, Бердянська, Мелітополя, Великої Новосілки тільки починали з'являтись перші поселення. Перші поселенці «дикого поля» та Приазов'я – козаки, що будували тут «зимівники», етнічні греки-переселенці, яких за наказом імператриці Катерини ІІ було переселено з Криму до Надазов'я, а також вільні селяни-втікачі. Такими втікачами є наші герої - кріпаки Максим та Уляна. Серед безкрайніх просторів «дикого поля» можна зустріти чимало таких самих втікачів, що прагнули жити вільно, а не в кріпацтві. Також на місці колишніх козацьких займищ згодом було утворено великі міста, серед яких: Макіївка (названа на честь козака Макея), Селидове (козак Селид), Горлівка (запорізкі козаки та селяни-втікачі заснували тут хутори уздовж річок Корсунь, Балка Залізна й Лугань), а також ще багато різних сіл та містечок.

Ще раніше в степах Приазов'я зустрічались поселення кочовників, зокрема татар, монголів, пловців. Кочові племена залишили по собі чимало цікавинок: кургани, пам'ятники (зокрема знамениті «Кам'яні баби») та предмети побуту. У 1223 році на березі річки Калка, що бере свій початок неподалік міста Волноваха, відбулась знаменита битва між русько-половецьким військом, яке очолювали галицький князь Мстислав Удатний і київський князь Мстислав Старий, проти монгольського війська на чолі з Джебе та Субедеєм. 

Необжиті степи приваблювали людей не покладами золота, а родючими землями, відсутністю поміщиків та можливістю вільно вести господарство. Людей не лякали сотні кілометрів, які необхідно подолати щоб дістатись «дикого поля». Не лякали тутешніх поселенців ні люті зими, і шалена спека влітку, ні буйні весняні вітри, ні відсутність інших поселенців поруч. Хтось втікав, забираючи пожитки, а хтось, як Максим та Уляна, приходили на вільну землю «голими й босими». У кожної людини була своя історія, свій шлях та свої причини на переселення. Переплетіння тисяч людських доль, що заселяли «дике поле», створили унікальну історію Донбасу та Приазов'я. Кожне місто та село має свій колорит. Річки, степи та шляхи мають свою неповторну енергетику, яку можна відчути лише тоді коли особисто відвідаєш приазовські степи.

Який же красивий степ навесні. В цей час степ нагадує величезну квітучу пустелю, де буйний вітер, що несе з собою свіжість і прохолоду з Азовського моря, вимальовую чудернацькі візерунки на траві. Лихий вітер часто приносив з моря зливи та грози, після яких степ ставав ще зеленішим. Але взимку степ перетворювався та «Антарктиду» - сніг, що почав вкривати землю після Покрови, тримався до квітня. Подекуди снігу намітало так багато, що й хат не видно. Навесні сніг швидко танув, ріки розливались та затоплювали низини. Вже в середині літа через посуху та спеку степ забарвлюється в інщі кольори, адже трава та більшість рослин стають сухими. Перелітні птахи починають збиратись у зграї та готуватись до тривалої дороги в теплі краї…

Три дні разом із купцями Максим та Уляна пересувались степом, на четвертий нарешті діставшись Бахмуту. Це було чимале поселення, де мешкали селяни, робітники та воїни царської армії. Наші герої з подивом оглядали все довкола, адже раніше ще ніколи не бували там де так багато людей. Життя в Бахмуті вирувало, люди ходили туди-сюди, їздили брички. Інколи можна було зустріти чоловіків та їхніх панянок в дивних вбраннях.

- Оце так!.. Ти подивись яка краса! Скільки тут людей, будинків, вулиць, - Максим з захопленням оглядав все довкола.

- Так, наче інший світ. Але що робитимемо далі? Куди йти? – запитала Уляна.

- Треба подумати… Хм, спочатку треба десь переночувати, а потім вже шукатимемо хоча б якийсь заробіток.

- А де тут ночувати? До кого податись? – запитала Уляна та розчаровано опустила голову.

- Якось будемо. Сподіваюсь що найгірше вже позаду. Аж не віриться що ми дійшли так далеко. А скільки діб ми йшли, не рахувала? Я спочатку рахував, але потім збився.

- Я не рахувала. Здавалось що це тривало цілу вічність, а зараз наче все так швидко відбулось.

- Добре що живі. Добрих людей зустрічали на шляху, а так невідомо чи дійшли б самі.

- Коханий, я так зголодніла. Чи залишилось у нас бодай щось поїсти? – запитала Уляна.

- Тримай, - Максим розв’язав вузлика та дістав звідти невеличкий шмат сухого хлібу та два яблука.

- А ти?

- А я не голодний.

- Ні, я так не можу, - відповіла Уляна та розламала навпіл шмат хліба, бо бачила що це остання їжа.

- То все тобі, я ще не хочу їсти, - Максим махнув рукою та відвернув свій погляд.

- Значить і я не голодна. Поклади це назад… Ну, Максиме, чого ти такий впертий? Це на нас двох, тримай. Мені цього достатньо щоб наїстись… Ну, будь ласка. Розумію що ти заради мене відмовляєшся, але якщо ти не їстимеш – то і я не їстиму. Давай, їж, прошу тебе.

Вже вечоріло. Максим та Уляна сіли під чиєюсь хатою та доїли залишки їжі. Обоє були втомленими та й не помітили як задрімали. Максим спиною сперся об тин, а його кохана лягла поруч, поклавши голову йому на коліна. І не відомо що їм снилось, бо спали солодко та навіть посміхались крізь сон. Максим прокинувся та відчув як щось стукає йому об ногу. Хлопець відкрив очі, подивився вгору та побачив невідомого чоловіка, що кінчиком чобота легенько б’є об його гомілку.