Глава восьма: «Чумаки»

Максим та Уляна йшли вже другий тиждень. Обоє вже звикли до того що кожного дня долають приблизно пів сотні верст, тому йшли швидко та зупинялись на відпочинок лише вночі. Чим далі йшли, тим на шляху ставало все менше лісів, почали переважати степи. Часто на шляху траплялись невеличкі річки, довкола яких були болота. За весь час мандрівники не зустрічали хоча б найменше поселення.

Наші герої йшли та розмовляли. За розмовою не помічали як долали версту за верстою. Уляна часто співала пісень, а Максим захоплювався її голосом. Справді, природа наділила дівчину чудовим голосом та доброю пам’яттю. Дівчина перейняла від батьків десятки пісень ще будучи дитиною. Як заспіває веселу пісню – то і йдуть швидше, аж біжать, пританцьовуючи. А коли співала сумних пісень, то обоє журились, згадували про рідний край та батьків.

Максим та Уляна йшли степом. Далі на шляху була низина, по якій протікала широка річка. Вирішили спуститись до річки, відпочити, а далі йти за руслом річки, що текла на схід. Вздовж річки було видно стежину, значить це шлях яким можуть їздити люди. Але наші мандрівники не зважали на це. Відпочили біля річки та впіймали трохи риби, яку за тим самим рецептом вирішили засолити та зав’ялити. Запаси їжі вже закінчились, а серед голого степу знайти хоча б якісь ягоди неможливо – всюди лише суха трава та вітер, що або дує в обличчя, або підганяє в спину.

Сонце вже поступово скочувалось до заходу, час від часу ховаючись за хмарами. Коли вже вечоріло, небо стало чистим від хмар. Наші мандрівники продовжували йти. Максим озирнувся та побачив як з пагорба по стежину спускається декілька возів з волами.

- Кохана, поглянь, хтось їде.

- Чи не по нашу душу це? – злякалась Уляна.

- Не думаю. Якщо б нас шукали, то на конях. Мені батько розповідали що то чумаки їдуть по сіль до моря.

- Ти впевнений?

- Так.

- Треба тікати, - Уляна нервувала, побоюючись що то можуть бути панські «головорізи».

- Ні, це точно чумаки! То свої люди.

Максим та Уляна зупинились та виріши почекати коли їх наздоженуть чумаки. Воли не поспішаючи тягнули за собою вози, в яких сиділи чоловіки. Наші мандрівники стояли край дороги та з цікавістю розглядали чумаків. На першому возі сиділо двоє найстарших чоловіків, на інших – по троє-четверо молодших чоловіків з довгими вусами. Чоловіки гомоніли, жартували та курили люльки.

- Пруууу! Стійте, кому кажу! – скомандував один з чоловіків волам.

- А ми їдемо та й думку гадаємо: чи то двоє йдуть понад річкою, чи то вже марево? Ану, скажіть, чи ви, часом, не марево? – запитав молодий чоловік, а інші почали дружно реготати.

- Ні, ми не марево, - відповіла Уляна.

- Донечко, і куди це ви йдете в ніч, та й самі?

- Он туди, - рукою махнула Уляна та посміхнулась.

- І як же тебе звуть, дитино? – запитав один зі старих чоловіків, що сиділи на першому возикові.

- Уляною батьки нарекли, - відповіла дівчина та вклонилась.

- А хлопця?

- А мене Максимом батьки нарекли, - відповів хлопець.

- А ми вже думали що ти німий, бо стоїш та мовчиш, а дівчина відповідає за тебе, - засміялись чумаки.

- Іване, поглянь, вони ще зовсім діти, – прошепотів один зі старших чоловіків, а потім звернувся до мандрівників, - а чиї ж ви будете, діточки?

- Ми самі по собі, - відповіла Уляна.

- Невже сироти?

- Ні, маємо батька й матір, - відповів Максим.

- Так де ж ваші батьки?

- Вдома батьки залишились. А ви, якщо не секрет, звідкіля їдете та куди? – поцікавилась Уляна.

- Ми з Богодухівщини. Їдемо до моря по сіль. Ось вирішили востаннє цього року поїхати перед холодами. І був же зарікся що більше не поїду чумакувати перед холодами як минулого року перед Покровою випав сніг, але ж вирішили ризикнути та й поїхали. Хоча, цього року вже втретє ми вирушаємо до моря. Більше ніяк не виходить.

- Ну, що, сідайте до нас, підвеземо, - запропонував молодий чоловік та, подивившись на красуню Уляну, посміхнувся, поправив вуса та чуба.

- Куди вже далі їхати? Ось як раз тут і зупинимось на ніч. Місце тут тихе, поруч річка. Не встигнеш оком кліпнути, як стане темно, - скомандував старий чумак, - діточки, ви їсти хочете?.. Бачу що зголодніли. Ходімо до нас.

Протягли валку ближче до річки та почали облаштовувати місце для ночівлі. Чумаки назбирали сухого очерету, трави, хмизиння та розпалили вогонь. На вогнище поставили казан, у якому варили куліш. Був у чумаків свій отаман – найстарший з чоловіків, а також кулішовар – людина, обов’язком якої було варіння кулішу. Доки готувались до вечері, отаман розставив варту на ніч, що мала до ранку пильнувати все довкола, оскільки в степу часто зустрічались розбійники. Всі чумаки у валці мали зброю та завжди були готові дати відсіч нападникам. Їздили вони давно відомими дорогами, що були протоптані від постійного проходження чумацьких возів. Вночі чумаки орієнтувалися по зорях, у тому числі по Чумацькому Шляху, який вказував дорогу на південь.

Каша кипіла на вогні, чумаки почали готуватись до вечері. Зняли казан та поставили на вогонь воду для чаю. Всі одразу ожили, заворушились, загомоніли, почали жартувати та співати. Чоловіки дістали з воза горілку, оселедців, копченого та соленого сала, цибулю, часник та ще багато різних наїдків. Максим та Уляна почували себе ніяково в компанії чумаків. Отаман запросив їх на вечерю. Наші герої тривалий час не їли гарячого, втамовуючи голод маминою передачкою, а також тим що знаходили в дорозі.