Глава сьома: «Природа та пригоди»

Максим та Уляна впевнено йшли на схід. В обід спека стала нестерпною, але холодочку щоб перепочити ніде не було. Степ нагадував безкрайню пустелю: випалена спекою трава, суха земля та нещадне сонце. Дув легенький вітерець, але він ніс з собою розжарене повітря. В небі весь час кружляв степовий орел, пильно роздивляючись все навкруги в пошуках здобичі. Час від часу десь було чутно ворон, але не видно. Вдалечині над степовою рівниною було видно як розжарене повітря в’ється над землею, через що здається ніби попереду синє море. Справжнє марево, як у пустелі.  Наші герої, якби то дійсно було море, мабуть, з радістю пірнули б у воду. Дай, Боже,  хоча б зустріти струмок, щоб втамувати спрагу.

Незважаючи на спеку, втікачі йшли вперед без зупинок. З кожною наступною верстою йти було все важче. Спека та спрага забирали чимало сил, але зупинятись не можна було. Йшли та сподівались що далі за пагорбом буде холодок або річка, але їхні сподівання виявились марними. Піднявшись на невеличкий пагорб, побачили що попереду знову був степ. Йшли далі, бо інших варіантів не було. Або йти, або загинути.

Вже вечоріло, але наші герої, перемагаючи біль, спрагу і втому, невпинно йшли вперед. Уляна, знесилена, впала, бо вже не мала сил йти далі. Максим сів поруч з коханою, що лежала на землі та важко дихала. Якби хоч ковточок води, то можна було йти хоч всю ніч. Але де ж її знайти серед голого степу? Земля була потрісканою, щілини подекуди такі що можна запхати долоню. Матінка-земля теж «хотіла пити».

Лягли відпочивати під старим сухим деревом, що самотньо стояло посеред степу. Лежали мовчки та дивились на небо, не було сил розмовляти. Навіть не їли, бо не було апетиту. Хотілось спати, але довго не могли поснути. Організм вимагав життєвонеобхідної вологи, всі думки були лише про воду.

Після заходу сонця стало прохолодно. Уляна притулилась до Максима та міцно обійняла його. Вона довго крутилась, але врешті заснула першою, натомість хлопець не міг стулити очей. Окрім спраги, його бентежила думка що страшний сон про пана може знову наснитись. Ногам було холодно, в горлі пересохло, навіть дихати було важко. Він лежав нерухомо, але кохана людина, що лежала поруч та гріла його теплом свого тіла, була найкращою мотивацією боротись з усіма складнощами та йти далі, долати версту за верстою наперекір всім перешкодам заради спільного щастя.

Максим прокинувся першим як тільки почало розвиднятись. Він і не розумів чи спав взагалі. Хлопець був втомленим, хотілось пити, але спрага поки не так сильно мучила як ввечері. Організм звик до випробувань, але як би там не було, треба знайти воду впродовж дня, інакше вірна загибель!

Уляна спала з відкритим ротом, притулившись до Максима. Він почав будити кохану. Прокинувшись, дівчина не могла сказати ані слова через шалену спрагу. У роті пересохло, горло боліло. Дівчина почала кашляки, і лише коли в роті почала з'являтись слина, вона змогла говорити. Сонце ще не зійшло, у повітрі була підвищена вологість, де-не-де густими клубами збирався туман. Все довкола було рясно вкритим росою. Максим зрозумів що ранкова роса може бути поки що єдиним джерелом води, тож почав ротом збирати краплини життєдайної вологи з трави. Уляна робила так само щоб хоч трохи змочити горло. Роса була чистою та холодною, але її було, м'яко кажучи, не достатньо щоб хоч трохи приборкати спрагу.

Продовжили йти далі вже коли сонечко піднялось над обрієм. Як би там не було, але роса хоч і не наситила організм водою, але відчуття спраги суттєво зменшила та надала сил йти вперед. Спочатку йшли жваво, але втома нагадувала про себе. Їсти досі не хотілось, в голові всі думки були лише про воду. І надія знайти річку або якийсь струмок залишалась, адже приблизно за десять верст було видно ліс, де можна буде перепочити та втамувати спрагу.

До лісу дістались коли вже було доволі спекотно. Максим та Уляна вже ледве тримались на ногах, але йшли не зупиняючись. Діставшись лісу, знесилені впали під першим же деревом. Довго лежали, відновлюючи дихання, мовчали… Уляна вже не мала сил щоб підвестись. Дівчина була знесиленою, давало про себе знати зневодження організму. Її нудило, в голові паморочилось, ноги сковували судоми. Максим, відпочивши, встав та, похитуючись, пішов щоб оглянути місцевість. Десь тут обов'язково має бути вода, треба лише знайти.

Хлопець теж відчував сильну втому, в голові паморочилось, в очах темніло. Думки були лише про воду, бо якщо тут її не знайти, до, мабуть, доведеться їм тут загинути, так і не досугнувши ключової мети своєї ризикованої гри з долею. Максим поцілував долоню Уляни та сказав що скоро повернеться, а дівчина лежала на землі, важко дихала та не рухалась.

Хлопець спочатку зайшов до лісу та вирішив все довкола оглянути. Земля була сухою, жодного натяку на буть-яку можливість знайти тут хоч краплину води, яка врятує їхні життя. Максим пішов далі в глибину лісу, ходів та роздивлявся, але довкола були лише величезні сосни та дуби, а також різноманітні кущі. В деяких місцях крізь ці кущі неможливо було продертись.

Максим знайшов протоптану звірями стежину та вирішив йти по сліду. Скоріше за все, тварини знають де є вода, і саме туди, мабуть, до місця водопою, іде ця стежка. Хлопець йшов у тому напрямку в якому була прим'ята трава. Стежина вела далі в ліс. Сонце ледве пробивалось крізь гілля, пахнуло прілим листям та деревом. По гілках дерев стрибала білочка та розглядала невідомого гостя, що блукав серед дерев.

Раптово в кущах щось заворушилось, закричало, затріпотіло та кинулось далі в лісову гущу. То зграя птахів сполохалась, побачивши людину. Максим йшов далі та з цікавістю розглядав ліс, адже раніше йому ніколи не доводилось блукати в таких місцях. В лісі літало багато різних комашок, які постійно лізли в очі та боляче кусались. Декілька разів в обличчя Максимові потрапляла павутина. Павуки всюди плели свої пастки, і хлопець намагався їх минати, але не завжди помічав павутину.