Глава п’ята: «Втеча»

Гриць продовжував бити Максима нагаєм, але той мужньо терпів побої, зціпивши зуби. Хлопець лише кліпав очима в той момент коли нагай буквально врізався в його спину. В місцях ударів подекуди рвався одяг та з’являлись плями крові. Максим терпів біль, кожен наступний удар здавався ще сильнішим за попередній, але хлопець навіть не смикався.

Весь біль хлопця відчувала Уляна. Кожен звук удару нагая змушував бідолашну дівчину здригатись. Було відчуття ніби її серце в цей момент хтось коле голкою. Дівчина весь час затуляла очі руками щоб не бачити побиття коханого. А клятий кат не зупинявся! Ба більше, він дозволив собі декілька разів ударити Максима ногами, але хлопець не ворушився. Гриць бив свою жертву та сміявся, а  завершивши побиття, гордо поставив йому на плече свою ногу та заговорив:

- Ну, що, мовчиш? Чи ти живий? Це тобі буде наукою щоб більше не залицявся до цієї дівчини. Чи ти не бачиш що вона сподобалась нашому панові? Але тепер все, ти поїдеш десь далеко, а твою дівку заберуть! Ти не хвилюйся, знайдеш там собі іншу, ще кращу! Ну, і що ти мовчиш, га? Що, язика проковтнув? Чи тобі було мало? Якщо вельмишановний пан скажуть, то я всю душу з тебе витрясу! Лише тридцять ударів… Ти, падлюко, радій що так мало. Он Захарій отримав отримав цілих пів сотні, і просив пощади. Ха, я до стількох і не вмію рахувати, тож бив доки рука не заболіла. Ну, що ти мовчиш? Ти хоч піди та панові поклонись, бидло! І дівка твоя нехай пробачення просить, бо і їй може дістатись.

- Не чіпай Уляну! – зціпивши зуби промовив Максим.

- О, нарешті хоч щось сказав. А гарна ж дівка, але вже не твоя! Сподобалась вона панові. Ти кріпак, тож маєш панові підчинятись – такий закон. Ех, красива ти, Уляно. Шкода буде тебе бити. Ахахаха.

Грицько продовжував кепкувати з Уляни, сміявся та смикав за порваний одяг. Максим з-під лоба дивився як такий самий кріпак як він дозволяє собі знущатись над іншими на угоду своєму господареві. Хлопець зціпив зуби, стиснув кулаки та з усієї сили напружував кожен м’яз свого тіла. Злість переповнювала, серце виривалось з грудей. Хлопець дихав глибоко та тяжко. Він вже нічого не чув та знаходився ніби в іншій реальності. Відчуття злості та несправедливості керували Максимом.

Хлопець встав, зробив декілька глибоких вдихів, розправив плечі та підійшов до Гриця, що продовжував насміхатись з його коханої. Руки Максима тремтіли, долоні стискались в кулаки, кров пульсувала в жилах, краплини поту з обличчя падали прямо на землю. Не став більше він терпіти образ та вирішив вступитись за себе та честь коханої. Рішучий і дужий, він кулаком так сильно стукнув у скроню вірного слугу пана, що той ніби підхвачений вітром відлетів на декілька метрів, за інерцією покотився ніби перекотиполе, впав на спину, розкинув руки, жадібно зробив останній ковток та віддав Богові душу. Мабуть, Гриць перед смертю навіть не встигнув збагнути що сталось. Дійсно, події відбулись дуже швидко. Ніхто й уявити не міг чим все закінчиться.

Максим стояв непорушно немов скеля. Хлопець був у стресовому стані та не розумів що накоїв. Він нічого не чув та нікого не помічав довкола. Уляна гірко заплакала, затулила лице долонями, підбігла та обійняла коханого. Максим не ворушився, дівчина припала до його грудей. Селяни, що в цей час знаходились на території помісття, почали збиратись з усіх сторін. Люди були налякані та перешіптувались між собою:

- І що ж тепер буде?

- Оце тобі! Вбив!

- А так йому, сучому сину, і треба!

- Бідні діти! Що ж тепер буде з ними?

Натовп ще довго гомонів, обступаючи Максима та Уляну з різних сторін. Здавалось що позбігалось ледь не половина населення сусідніх сіл. Максим і далі стояв незворушно, а його кохана тужила. Обоє самі були шоковані тим що сталось. Максим, мабуть, і досі не розумів що накоїв.

- Коханий! Коханий! Біжімо! – Уляна схопила Максима за комірець та почала приводити його до тями.

Не довго думаючи, дівчина взяла його за руку, і обоє чимдуж побігли світ за очі. Уляна бігла попереду, але руку Максима не відпускала. Бігли довго степом, а далі через місточок, аж поки не втомились. Зупинились аж за декілька верст від села біля пагорбу, а далі продирались крізь зарослі бур’яну та кущів. Зупинились бо вже не мали сил йти далі.

- Ой, Максиме! Лишенько, що ж тепер буде з нами? – Уляна ще дихала важко та часто після стрімкого «марафону».

- Мене точно уб’ють, - байдуже відповів хлопець!

- Я не зможу жити без тебе! Я піду та втоплюсь в річці або повісюсь на дереві. Немає мені життя на світі без тебе, милий. Ох, що ж ти накоїв!..

- Пробач. Сам не розумію як то сталось, - Максим присів та затулив обличчя долонями.

- Нічого, коханий. Ми впораємось. Все буде добре, - Уляна присіла поруч та поклала голову на плече хлопця.

- А як нам бути? Що робити?

- Втікати, - відповіла Уляна.

- Та куди ж втекти від цього свавілля? Пан нас з-під землі дістане, і на «тому світі» знайде. Далеко не втечеш.

- Втечемо далеко так що ніхто ніколи не знайде.

- Куди? Тут всюди панські землі, куди не поглянь. Край панів та кріпаків.

- Мені батько колись розповідали про «дике поле». Це десь туди, на схід сонця. Там величезні безкрайні степи, повноводні річки та поруч  море. Там майже немає людей. Зрідка зустрічаються козацькі зимівники, а так лише степ та вітер. Там нас ніхто ніколи не шукатиме. Якось обживемось, і діти наші вже будуть вільними людьми, а не кріпаками, - говорила Уляна, а в її очах було видно яскравий вогник надії на кращу долю.