Глава третя: «Кохання»

На свято Івана Купала молодь збиралась біля річки та гуляли аж до самого ранку. На свято приходили як по одинці, так і парами. Пісні, співи, стрибання через багаття. Молодь мала чим зайнятись. Дівчата красиво одягались, плели віночки та пускали їх по воді щоб дізнатись про свого майбутнього чоловіка. Хлопці ходили шукати квітку папороті, а потім, не знайшовши, повертались до дівчат. Багато хлопців залицялись до, мабуть, однієї з найгарніших дівчат на селі – Уляни. Дівчина й справді вирізнялась неаби якою вродою, мала м’який характер, але й не давала нікому себе скривдити. Справжня козачка: висока, струнка, чорноброва, з довгою чорною косою та чарівним поглядом. Своєю вродою дівчина зводила з розуму та засмутила відмовою не одного хлопця. Мабуть, чи не кожен парубок на селі мріяв поцілувати її вуста та подивитись в її очі. Проте Уляна кожному залицяльникові вперто відмовляла. Це викликало неаби яку заздрість у дівчат.

- Ну що, дівчата, хто цього року вийде заміж?

- А от зараз і дізнаємось.

Дівчата дружно пустили на воду свої віночки та уважно спостерігали куди вони попливуть. Головне щоб віночок не потонув. Течія повільно несла дівочі віночки, в вони йшли слідом по берегу. Деякі віночки прибивало до берега, або вони застрягали в очереті. Уляна помітила що її віночок зник.

- Невже потонув? – подумала дівчина та й зажурилась.

- Не потонув, а приплив до мене.

Позаду Уляни невідомо звідки з'явився Максим Тараненко. Він був одним з найвищих парубків на селі, мав міцну поставу та був вродливим: широкі плечі, чорний кучерявий чуб, густі брови, тоненькі парубочі вуса та погляд як у справжнього козака. Хлопець виглядав не по роках дорослим. Хто вперше побачить, той і не здогадається що йому лише шістнадцять років. Всім цим Максим пішов у свого батька. Батько говорив що їхній прадід був запорізьким козаком, жив на Січі та був наділений надприродньою силою. Він міг запросто розігнути підкову або підняти величезний камінь, який навіть четверо не зможуть осилити.

- Це ти навмисне його виловив у річці? – Уляна подивилась на Максима гнівним поглядом та насупила брови.

- Він сам до мене приплив, - відпоів Максим.

- Ану віддай сюди, - Уляна вихопила віночок з рук Максима.

- Уляно, чому ти така?

- Яка це «така»?

- Така як є: зла та неприступна. Або просто горда, чи дурна? Біля тебе завжди крутяться парубки, а ти їм постійно «гарбуза» виносиш. Хіба так можна?

- Бо кажуть що у мене татків характер… Хм, а й справді. Мабуть, то все тому що всі ті парубки далекі від тебе.

- Не зрозумів, - знизав плечима Максим.

- А що тут розуміти? Ходімо вже!

Уляна несподівано взяла Максима за руку та повела за собою. Максим навіть не встиг зрозуміти що сталось. Дівчина привела його за собою до галявини на березі річки, де інші пари вже збирались гуляти. Вогнище вже розгоралось, гілки тріщали, іскри від полум’я здіймались дуже високо. Молодь весело проводила час та гуляла всю ніч: співали пісень, танцювали та, звісно ж, стрибали через полум’я.

Хлопці та дівчата ще сиділи біля вогнища, а дехто, переважно ті у кого не було пари, вже йшли додому. Максим та Уляна весь час були разом, а ближче до світанку, коли ще було темно, а за річкою вже червоніло небо. Понад річкою стояв густий туман, було свіжо, навіть прохолодно. В селі співали четверті півні, довкола була тиша та спокій.

Йшли мовчки, бо не знали про що поговорити. Здавалось що вони трохи соромились один одного ніби засватані. Йшли понад річкою, а далі через місточок перейшли на інший берег. Неподалік від річки був високий пагорб, з якого відкривався неймовірний краєвид. Легенький вітерець почав поступово розганяти млин. На траві вже була роса, тому щоб не послизнутись, підіймались не поспішаючи, а Максим тримав Уляну за руку. Коли піднялись на пагорб, вже почало сіріти. Зорі на небі ще відзеркалювались в річці, але вже потихеньку згасали.

Хлопець та дівчина вмостились на брилі, що знаходилась на самому вершечку пагорба ніби хтось дужий спеціально її сюди приніс та поставив. Сиділи поруч один біля одного та мовчки дивились як народжується новий день. З першими промінчиками сонця стало ще прохолодніше. Уляна аж цокотіла зубами, і в пошуках тепла ніби кошеня притулилась до Максима. Хлопець обійняв її лівою рукою, і далі мовчки дивились вдалечінь. Село ще спало, молодь, що гуляла всю ніч, вже пішли додому відпочивати. Максим хотів щось сказати, але довго не міг придумати що саме, і нарешті придумав:

- А правда ж, красиво?

- Так, красиво. Нас тато часто сюди приводив щоб показати яка красива  земля. Я б ніколи і ні за що не поїхала звідси.

- Я теж. Тут наш дім, батьки, друзі. А пам'ятаєш як ми малі тут взимку катались? Можна було летіти аж до річки.

- Так, пам’ятаю. Але ж ми вже давно не діти.

- Так, - зітхнув Максим. А ти що, думала колись щоб жити десь в іншому місці?

- Не знаю чи думали, чи ні. Просто з дитинства ми ростемо кріпаками. Батько та мати згубили своє здоров’я через цю панщину ще молодими. Така ж доля чекає й нас, і дітей наших.

- На чужбині не краще, мабуть. Я намагаюсь про це не думати. Мене інше бентежить.

- Що саме? – Уляна підняла очі та подивилась на Максима.