Глава друга: «Кріпацтво»

Зими раніше були довгими, суворими та багатосніжними. Бувало що снігу намітало по самісіньку стріху, тож люди прокопували тунелі щоб дістатись до худоби чи сусідської хати. Але вже на початку весни сніг починав танути, від чого річки виходили зі своїх берегів та затоплювали не тільки поля, а й  частково довколишні села. Вода швидко сходила, проте луки та гаї довго залишались підтопленими. Де вода сходила раніше, там одразу ж починала зеленіти трава та зацвітали перші весняні квіти.

Весняне сонечко вже було високо на небі та добре гріло, навіть трохи припікало. На небі зовсім не було хмаринок, а саме небо вже було по весняному яскраво-блакитним. Був легенький вітерець, шумів гай. З далеких теплих країв повертались перелітні птахи, що несли на своїх крилах весну. І хоча ще декілька тижнів тому все довкола було вкрито снігом, що починав танути, то зараз місцевість швидко перефарбувалась у зелені кольори.

З невеличкого пагорбу весняне село нагадувало наречену в білій сукні – все потопало в цвіті дерев. Побілені хати були непомітні в суцільному океані вишень та яблунь. На погорбі знаходився млин, який було за десятки верст від села. Земля вже була готовою для того щоб прийняти  в себе зерно, але ще дихала прохолодою та сирістю. Люди вже готувались до польових робіт, але й не забували наводити над у себе вдома доки ще був час перед посівною. Чоловіки займались господарством, жінки – хатніми справами. І лише діти після довгої зими нарешті скинули з себе теплий одяг та босоніж бігали по ще холодній землі.

Дітей в селі було багато, адже в кожній родині в середньому виховувалось щонайменше п’ятеро дітей. Старші діти доглядали за молодшими, доки батьки з ранку до ночі тяжко працювали в полі. Також старші діти вже допомагали батькам по господарству та ходили з ними на жнива чи заготівлю сіна. Хати в селі були далеко одна від одної, тож діти гуляли, переважно, з однієї родини або з найближчих хат.

Стара, але дуже охайна та доглянута, з вибіленими та розмальованими стінами, хата Тараненків знаходилась на краю села, а далі вже був безкрайній степ, який розрізає невеличка але повноводна річка. Річка огинала село з двох сторін. В тій стороні був місточок, а за ним – пагорб, на якому стояв млин, а далі виднівся густий ліс.

Діти бігали неподалік від хати, батько лагодив тин разом зі старшим сином, а мати готувала на всіх обід в хаті на печі. Двері до хати були відкритими, тому аромат свіжого борщу та хлібу було чутно на весь двір. Дим з димоходу здіймався лише на декілька метрів над хатою, а потім спускався ближче до землі.

 Біля хати квітнуло багато вишень, а яблуні та груші лише починали  розквітати. Над деревами гуділи бджоли та хрущі. Діти інколи забігали у двір, сміялись, стрибали, кричали та штовхались, падали на землю, за що батько їх сварив. Проте дітвора є дітвора! І лише коли батько вже добряче насварить, то повсідаються під вишнею та сидять тихенько як мишенята. Але вже за мить знову починають дуркувати.

 Мати винесла з хати глечик з ще киплячим борщем та поставила його на стіл під старою яблунею. Біля столу стояли дві похилені лавки, на яких вже сиділи діти та чекали на обід. Після борщу мама винесла з хати загорнутий у рушник свіжоспечений хліб та покликала всіх до столу. Батько та старший син саме закінчили свою справу та пішли до столу, а в цей час інші діти з нетерпінням чекали щоб поїсти, але без голови родини ніхто не мав права сідати за стіл.

- Мати, тебе ще довго чекати? – старий Тараненко вже сів на своє місце та дивився на хату, звідки як раз вийшла його жінка.

- Я йду, я скоренько, - жінка бігла швидко щоб чоловік не лаявся.

- Кликала за стіл, а сама десь пішла, - бурчав батько.

- Так по ложки ж ходила. Чи ви руками зібрались їсти?

 Мати поставила на стіл ще гарячий хліб та декілька цибулин, поклала дерев’яні ложки, а потім сіла поруч з чоловіком. Діти сиділи з обох сторін від батьків. Спочатку всі помолились, подякували Господові за те що мають їжу, перехрестились, а потім голова сімейства розломив буханець та дав кожному по шматочку ароматного хлібу. Їли всі з глечика по старшинству: спочатку першим скуштував батько, потім – мати, а далі вже діти від старшого до молодшого. Саме такою була традиція сімейного обіду в ті часи. Їли не поспішаючи та мовчки. Найменші двоє діточок час від часу крутились немов дзиги, але достатньо було лише одного погляду батька – і малі одразу ж заспокоювались.

На деревах листя тільки починало розпускатись, тому тіні з них майже не було. Сонечко пригрівало, стало навіть трохи спекотно після гарячого борщу. Батько розстібнув сорочку та закурив люльку після їжі, а мати прибрала зі столу. Діти одразу ж порозбігались ніби горобці. Голова родини покурював люльку та про щось думав, дивлячись в далечінь. В цей момент на подвір’ї з’явився чоловік з розкішними сивими козацькими вусами. Він був схожим на богатиря: високий, дужий, з міцною поставою. Здавалось що його кулак більше ніж голова звичайної людини. Гість підійшов до голови родини та привітався, а потім сів поруч і почав собі набивати люльку.

- Ну, здоров, Іване! Як справи? – господар курив свою люльку та з-під лоба дивився на гостя.

- Здоров будь! Та ось іду в справах, аж бачу ти вдома. Отож вирішив зайти та привітатись з кумом, - гість закурив люльку, покашляв, та продовжив, - а ви як ся маєте?

- Та ось разом зі старшим сином заходились тин трохи до ладу привести після зими, бо щось його геть розламало снігами та вітром. А куди це ти збирався йти? Чи не до корчми знову?