Перша проблема

Я протягнув записку Саші. Він пробігся по ній очима і миттєво зблід, ставши білішим за кухонний кахель. Перечитав ще раз, зсунувши брови, наче з першого разу не помітив якусь критично важливу деталь чи прихований підтекст.

Поглянув на дитину. Потім на мене. Потім ще раз на неї, примружившись, ніби проводив у голові генетичну експертизу.

— Ну... якщо добре придивитися, — обережно почав він, — то ви з нею явно схожі.

У мене очі буквально полізли на лоба від такого вердикту.

— З фіга-лі ти взяв, що вона моя?! — гаркнув я.

— Ну а чия?! В записці ж синім по білому написано, що ТВОЯ!

— Без імені, бляха! Там написано БЕЗ ІМЕНІ, Саш! — я тицьнув пальцем у папірець. — Це може стосуватися як мене, так і тебе!

— Ну глянь, ніс точно твій, — знову покрутив головою він, намагаючись зазирнути малій у обличчя. — Такий самий горбатий і вигнутий...

— Саш, я зараз тобі вдарю, чесне слово! Це не може бути моя дитина.

— Це ще чому?! — щиро здивувався він.

— Подивись на неї! Їй років шість! А я шість років тому в армії був. У мене тоді з сексу були тільки наряди поза чергою і стройова підготовка.

Саша мовчки дивився на мене секунд десять, розмірковуючи в голові, чи я це зараз серйозно, чи я дійсно після вчорашнього «Джеку» став повним дебілом.

— Макс... — повільно мовив він. — У шість років діти вже в школу йдуть і на велосипеді катаються. А їй місяців вісім від сили. Вона ще в памперси какає. До речі... судячи з запаху, який тільки-но попер із люльки, саме це вона зараз успішно і зробила.

Я застиг і втягнув носом повітря. І дійсно, у нашій затишній вітальні, яка ще хвилину тому пахла курячим супом, тепер витав чіткий і ні з чим не порівнянний аромат, який сповіщав про початок справжнього дорослого життя.

— Треба поміняти памперс, — з виглядом досвідченого педіатра поважно видав Саша.

— Та без тебе ясно! — буркнув я, брезгливо морщачи носяку від амбре, яке впевнено завойовувало територію нашої вітальні.

Ситуація вимагала негайного рішення. Тож, не довго думаючи, ми розіграли на «камінь, ножиці, папір», хто першим біжить у найближчу аптеку, а хто залишається виконувати роль сапера при «замінованому» немовляті. Жоден із нас щиро не хотів залишатися сам на сам із малою, бо ми обоє зеленого поняття не мали, як взагалі поводитися з цими крихітними людьми. Два холостяка, яким уже під тридцятку років, і які дітей бачили хіба що здалеку, коли повз місцеву школу на СТО каталися.

На моє величезне щастя, «ножиці» Саші блідо виглядали проти мого суворого «каменя». Перемога!

— Не затримуйся тільки, чувак, — напутньо промовив мені в спину Саша, коли я вже стояв у дверях із ключами в руках. — І візьми їй щось поїсти!

— Що?! — я розвернувся до нього, виставивши долоні. — Що вони взагалі їдять у такому віці?! Якісь макарони чи шо?!

— Та я звідки можу знати?! — сплеснув руками Саша, задкуючи назад до кімнати, де Настя вже почала видавати перші підозрілі звуки. — Але явно не мій курячий суп! Спитай у аптекарки, вона точно знає! Давай бігом, бо вона зараз прокинеться!

Я перестрибуючи через дві сходинки полетів у бік аптеки. Усередині сиділо гидке відчуття, що все наше звичне, спокійне життя, яке було до сьогоднішнього дня, залишилося десь позаду. А попереду нас чекає суцільний піпєц.

Хоча я дуже сильно намагався відганяти цю панічну думку і переконував себе, що ми обов'язково знайдемо вихід. Все-таки існують же якісь соціальні служби на такий випадок! Поліція, ювенальна юстиція, дитячі будинки, що завгодно! Та й те, що дитина взагалі належить комусь із нас, ще геть не доведено. Якась божевільна просто написала на папірці кілька слів, навіть імені батька не спромоглася уточнити, і лишила автолюльку під першими-ліпшими дверима!

За цими хаотичними думками я й не зчувся, як уже опинився біля скляних дверей аптеки.

— Доброго дня, — я витягнув найделікатнішу посмішку, на яку тільки був здатний мій обличчевий нерв після вчорашнього віскі, звертаючись до молодої дівчини-фармацевта за прилавком. — Рятуйте. У мене катастрофа.

— Доброго дня, — відповіла вона, одразу трохи напружившись і уважно роздивляючись мої червоні очі та м'яту футболку. — Я вас слухаю.

— У мене дитина обісралася, — я навіть не пробував підбирати ввічливі синоніми чи згладжувати кути.

— Щось не те з'їла? — тривожно й співчутливо глянула на мене дівчина, вхопившись за якусь коробку з ліками.

— Та біс його знає! — чесно зізнався я, розвівши руками.

— А скільки років дитині?

— Саша казав, що десь вісім місяців.

Дівчина кліпнула повіками й підозріло примружилася:

— То ви не тато?..

— Ні, звісно! — випалив я так переконано, наче мене щойно звинуватили в пограбуванні банку.

— То вам щось від шлуночка дати?

— Мені дайте щось від гімна! — я вже ледь витримував цю фармацевтичну бесіду, бо в голові чітко уявляв, як Саша зараз настільки ж епічно веде нерівний бій із малою Настею у вітальні.