Записка

Ступор. Шок. Повний триндець і перезавантаження системи.

Але ця заціпенілість тривала лише якусь коротку мить. Мозок, згадавши тупіт ніг за дверима, миттєво згенерував єдину логічну думку, і я кулею вискочив на сходовий майданчик та помчав сходами вниз, перестрибуючи через дві сходинки.

На першому поверсі я ледь не зніс з ніг бабу Надю, яка з пакетом кефіру спокійно поверталася з магазину.

— Обережно, свинота! — гаркнула вона на весь під'їзд, спираючись на паличку.

Але мені зараз було глибоко байдуже і на неї, і на її кефір, і на її фантомні претензії. Я вискочив на вулицю, як оскаженілий, і мої очі сканували увесь двір, намагаючись вирахувати ту саму «зозулю», яка підкинула нам на поріг такий «чудовий» недільний подарунок.

Порожньо. Жодної підозрілої дівчини, жодної матері з дитячою сумкою. Лише одиноке таксі саме в цей момент розверталося й виїжджало з нашого двору. Бігти за машиною пішки через пів Позняків сенсу не було жодного.

Я важко видихнув, провів долонею по обличчю і повільно пішов назад до нашого поверху.

Коли я піднявся, біля відчинених дверей стояла не менш епічна картина: Саша в кухонному фартуху та з ополоником у руці нависав над автолюлькою. Вигляд у нього був плюс-мінус такий самий, як і в мене хвилину тому: очі по п'ять копійок і повне випадання в осад.

— Це шо?.. — тупо запитав він, коли я підійшов і став поруч.

— Велосипед, бляха! Триколісний! з моторчиком! — з’язвив я, впираючись руками в боки. — А за твоєю версією, що це таке?!

— Дитина... — розгублено пробубнів він, боячись навіть пальцем торкнутися цієї рожевої ковдри.

— Ну просто Шерлок Холмс! — плеснув я руками. — Геній думки! А я думав, це велосипед!

Я нахилився нижче. Дівчинка (судячи з рожевої ковдри та маленького бантика на пов'язці) солодко потягнулася, кумедно зморщила носик, але навіть не думала прокидатися. Вона спала так міцно, наче їй взагалі було фіолетово, що її щойно залишили під дверима двох автомеханіків із похміллям.

— Це нам що... підкинули? — знову якось невпевнено й геть безпорадно пробелькотів Саша, переминаючись із ноги на ногу прямо в своєму кухонному фартуху.

— Ні, бляха, сама прийшла! По сходах піднялася, в дзвінок подзвонила, але ми довго двері не відчиняли, то вона втомилася чекати і заснула! — не витримав я.

Саша повільно підняв на мене погляд, повний дуже виразного засудження.

— Ти відколи такий розумний став? — сухо запитав він, зсунувши брови.

— Вибач, — трохи заспокоївся я і глибоко видихнув, намагаючись опанувати тремтіння в руках. — Це від шоку. Правда.

Хоча я міг йому це й не пояснювати, він і сам усе чудово розумів. Саша в цьому плані був ще більшим панікером, ніж я. Це взагалі був той тип людини, який при найменшому дивному поколюванні в боку одразу відкривав Гугл, знаходив у себе всі можливі стадії рідкісних хвороб і паралельно вже подумки копав собі затишну яму під калиною!

Він намагався опанувати себе і вирівняти дихання. Але виходило, м'яко кажучи, не дуже.

— А хто її лишив?.. — випалив він, дивлячись на рожеву ковдру.

Я повільно повернув до нього голову й поглянув, як на барана.

— Ти серйозно зараз?! — процідив я. — Я тобі що, Ванга чи екстрасенс із телевізора?

— Згоден, — кивнув він, провівши долонею по виголеній потилиці. — Дурне питання. Що будемо робити?

Я склав руки на грудях і з абсолютно серйозним виразом обличчя видав:

— Нічого. Закриваємо двері зсередини, і робимо вигляд, що нас узагалі не було вдома, ми нічого не чули й нічого не бачили.

— Добре, — слухняно й абсолютно на серйозі сказав Саша, роблячи крок назад у коридор. — Заходь.

— Сань, роздуплись, бляха! — вже голосніше вигукнув я, брови мої поповзли вгору. — Ти реально зараз зібрався закритися й робити вигляд, що під дверима нікого немає?!

Саша застиг, кліпнув декілька разів і схопився руками за голову.

— Блін... Вибач, Макс. Вибач! Мене просто трусить так, що підлоги під ногами не відчуваю, і мозок взагалі відмовився працювати. Бери її всередину, швидко.

Я нахилився й максимально обережно узяв пластикову ручку автолюльки. Мала навіть не поворухнулася і жодним чином не відреагувала на наші дебати. Її сон зараз був куди міцнішим, ніж навіть нерви цієї «мамаші», яка ось так просто взяла й залишила власну дитину чужим людям.

Ми занесли люльку у вітальню, обережно поставили її прямо посередині кімнати і завмерли на відстані пів метра.

— Ну... — тихо мовив Саша, першим порушуючи тишу. — І що далі?

— Не знаю, — мовив я, почухавши потилицю. — Куди там таких дітей віддають? У соціальну службу? Чи одразу в дитячий будинок?

— Точно! — миттєво вхопився за цю думку Саша, наче за рятівне коло. — Точно, Макс. Поїхали прямо зараз, поки вона не прокинулася і не почала плакати!

— Зачекай, — зупинив я його, простягнувши руку.

Мій погляд раптом зачепився за куток білого аркуша, який зсунувся під ковдру і спершу був майже непомітний. Я зробив крок до люльки, обережно, кінчиками пальців, витягнув той папірець і розгорнув його.