Макова лисиця

      Квітка маку розквітне і проросте на тому місці, де була пролита кров. 

Хмари розтягнуті по небу нагадували випрані простирадла, з яких зривалися дощові краплі.​​​​​​​​​Кожен день проведений біля моря це маленька безкінечність, незалежно від погоди. ​​​​​​​​​​Вона мала ще кілька таких днів перш ніж почалась війна. ​​​​Як і кожна війна вона мала важливу мету, що відбиралау жертву найважливіше. На те,щоб обікрасти її не знадобилось багато часу, спершу втрачається відчуття безпеки, а потім ти вже не довіряєш гарним спогадам. І нарешті, ти сам ладний відмовитись від них,щоб зменшити власний біль і розпач. Прості речі позбавляються сенсу: ранкові ритуали, літня прогулянка вулицями міста, насолода від гучних розмов рідною мовою, тиша у небі, плани на майбутнє. Поки вона ховалась, вони крали такі спогади. Більше не існувало ні великих, а ні малих радощів, лише нестихаюча тривога та ночі не відрізненівід дня.Зміни це знищення моменту у стані зараз. Усе що вона знала до цього: місто, дім, море і ліс. Ці речі продовжили існувати, але набули викривленого значення. Від тепер місто нагадувало про небезпеку, а ліс дарував притулок. Дому не було взагалі. А море… а море було дуже далеко. ​​​​​​​​​​​​Біля лісу вони її і спіймали. ​​​​​​​​Гналися за нею через усе макове поле спустивши псів. Коли у безпечному місці небезпечно, залишається один порятунок. Останнійприхисток – день біля моря. Не те яким воно було зараз, а до цього. У цьому моменті тебе не піймають і не знайдуть. Воно існує доти, доки існуєш ти.  Про цей спогад вона думала коли пролетіла остання куля…​​​​​

         Десь недалеко від кордону, у маленькомупольському селі в будинку прокинулась Сива Пані.Вона бачила сон, в якому вітер зривав квіти у маковому полі. Жінка подивилась у вікно в якому не побачила неба. Стіна напроти ловила тіні на поблискуючій поверхні скла фото рамок. Фотографії були заміненіна малюнки, що вона зробила власноруч по пам’яті. Одному Богу відомоде теперусі ці люди з портретів, і чи побачить вона ще раз рештки своєї родини. Хто тепер житиме в її справжньому домі? Уламки родинного гнізда не заспокоювали і не стримували ревучий стогіндущі, навпаки, підсилювали його. Вона не збираласьзабувати кривди. Вона зустрічалась з цієютривогою кожного разу як засинала, а прокидалась з відчуттям ніби була закопана живцем.​​​​​​​Сива Пані вийшла прогулятись поселенням, без наміру і бажання з кимось спілкуватись. Коли подруга з якою вонапознайомилась підчас евакуації дзвонила щоб запитати її, чи потоваришувала вона з місцевими. Та відповіла: «Я влаштувала своє життя серед привидів».​​​​​І більше вони одна одній не дзвонили.

 ​​​​​​​– І це добре, як ти вважаєш? – запитала вона у немовляти в будинку де її прийняли зупинитись на перший час. Мертвим місце з мертвими, а не з живими. ​​​​​​​​​​​​​

Тимчасовий притулоквиявився насправдітимчасовим. Їй довелось переселитись, бо господарі будинку мали двох собак. Вона їх ненавиділа. Вставала і знов падала, намагаючись дістатись вершини пагорбу. Зриваючи нігті. Перемішуючи власну кров з землею. В думках лунав собачій лай, який пересилював музику морських хвиль. Їй пропонували оселитись де інде, але вона не хотіла їхати далеко від кордону. Коли війна закінчиться перемогою, тоді вона повернеться…Але яким буде цій світ і де знайти у ньому місце?Вона хотіла повернутись відразу як пройде лікування, але так і не відчула себе цільною. 

Єдиною людиною у спілкуванні з ким вона збереглавідвертість була її психологиня. Від неї вона і почула: «Спочатку врятуй себе, а потім інших».  ​​​​​​​​​​

Посивіла Панні яку у минулому житті звали Антра дійшла  до невеличкоїкрамнички на вулиці з розквітлими Магноліями. Тут працювала і жила поверхом вище співвітчизниця з якою вона потоваришувала. Така сама біженкаяк і вона, тільки оселилась кількома роками раніше.​​​

– Вітаю панночка, довго ви до нас не заходили. Невже налякалися недавньоюісторією? – вона передала їй пакунок з домашними виробами:здебільшого щось солодке та молочне.​​​​​​​​

– Це ви про що? –вроті все пересохло, дихання збилося.​​​​

– Усі балочки тільки про вбивство. Хтось знайшов мертвим того чоловіка, роздертим на шматки як диким звіром. Десь поряд з лісом. Пам’ятаєте його? З таким русявим акцентом, заходив при вас сюди, кілька разів. Поговорюють що він був військовим у відставці. З такою жахливою смертю, боюсь як би він не повернувся Покутником.​​​​​​

Вона не боялась того, що за  тяжкі гріхи він не знатиме спокою. Це її цілком влаштовувало. Вона і не збиралася дарувати йому це. Колишня Антра бачила  уві сні те що сном не було. Як вона їх гризла, кусала, здиралашкіру, їла живцем, розриваючи шматок за шматком.І відчувала, що вони в її звіриній пащі перетворюються на попіл. Кожна ніч ставала для неї полюванням. Вона знайшла кожного, кого запам’ятала. Кожного хто забрав її людське життя. Хто зробив це з нею. З іншими. Вона зжирала пожирачів.​​​​

        Коли живеш і вдень і вночі два житті забирають одне одного. Вонаце зрозуміла коли посивіле від жахіть волосся і мертвий погляд (як вона не раз чула про себе) зістаріли її з не повних двадцяти на віки і століття. З дзеркалу на неї дивилась незнайомка з її шрамом від кулі. Вона пам’яталаяк їй казали що тепер вона в безпечному місці. А про себе думала: «Безпечних місць не снує». А переглядаючи новини з черговим вбивством дитини, переконувалась ще сильніше, беззахисні страждають усюди. ​​​​Посивіла прокинулась вночі звідчуттям щотемрява дивиться на неї не людськими очима. Перед її ліжком сиділа лисиця, білу морду якої покривали плями від крові.​​​​​​​​​​​​

– Ти за мною спостерігаєш щоб захистити, чи просто вичікуєш щоб зжерти? –лисиця не поворухнулась, без жодного натяку на відповідь. Я годувала тебе люттю, цього вистачало деякий час. Тепер ти більше підкормлюєшсяза мій рахунок. Скоріше закінчиться моє життя ніж лють, але ти зжереш мене раніше.​

          А потім до неї дійшли чутки про ще одну нетипову смерть. Потопельник. Цього разу вона не малажодного відношення, але з деталей що стали відомі в новинах, можна було запідозрити Нявку.