ДІЯ ТРЕТЯ

1

І вдосвіта не переставав дощ. О п'ятій годині, не кваплячись, Маклена встала. Навшпиньках підійшла до батька.

— Спить!

(Запалила каганець, поставила на піч. Тихо розбудила Христинку.)

Христинко! Встань — зачиниш за мною двері. На гачок. Щоб вітром не одчинило. А то буде холодно спати… Я йду… на роботу. Може, скоро прийду, а може, й ні. Якщо тато незабаром прокинеться, скажи, що я пішла на роботу, скоро прийду, а може, й ні. І якщо почне знову прислухатися у вікно, скажи — хай спокійно спить, ніхто сьогодні не стукне, скажи, у вікно, хіба що вітер. Ніхто не постукає, може, хіба що вітер. Тоді скажеш татові, якщо мене довго-довго не буде, що я домовилася з паном Зброжеком, найнялася зробити те, на що він підмовляв батька. Не забудеш? На що він підмовляв батька, скажеш, якщо мене довго-довго не буде. Ну от!.. Ти в мене вже помічниця, ти в мене вже підручна, ти вже майже дівчина. Тільки ти чомусь усе мовчиш, дівчино! От і зараз. Сказала б що-небудь, дівчино моя, хоч одне слівце. Ніч така велика, темна, без вікна, а ти все спиш та спиш, Христинко. Га, Христинко? Ну от, знову спиш! Ну чого ти все спиш?. Скажи!.. Га? Що ти там шепочеш, як раченя в мішку?..

(Прислухалась; щось бурмотить Христинка.)

Ага! Тобі дуже хочеться їсти, коли ти не спиш… Ну що ж… Я зараз піду, а ти й заснеш. Я зараз, Христинко! Ось тільки ще раз погляну, чи все гаразд, отак от погляну

(озирається)

і піду. Ось я вже й іду, Христино! Якщо мене довго-довго не буде, щоб ти знала, що… сіль — у горнятку в запічку, а у вузлику — трохи крупи… Звариш батькові й собі.

(Пішла, вернулась.)

Сіль тримай у запічку, щоб суха була, а якщо знадобиться — візьми отак пучечку

(показала як),

під чисту ганчірку і пляшкою на столі трошечки, пляшкою потри. Та дивись, не розбий! Адже нею ще мама терла…

(Подивилась на пляшку і вийшла.)

2

О п'ятій годині устав і пан Зброжек. Він теж не спав. Біля ліжка — рахівниця. Горить свічка. Стоїть пляшка вина. Випивши чарку, він наливає ще. Напівп'яний обмірковує, планує, рахує.

— Тільки на доріжці. Так! На доріжці!.. Я ніби вийшов… А насправді я стою отак…

(показує як)

і вона стріляє ззаду, в шию. Тільки в шию! Легше мені, зручніше їй і правдоподібніше. Га? Постріл ззаду…

(Надпивши вина, планує далі.)

Я тримаю годинник, затис в одній руці. Загадкова деталь, питання для слідчих, і дівчинка не візьме. Гроші в кишені, частину розсипано по землі…

(Тут маклер шепоче, що можна буде недодати.)

Темно, не помітить. Га? На доріжці. Еге ж, тільки на доріжці… Отже

(перерахував, за звичкою відкладаючи на рахівниці),

премії підраховано, пістолет куплено, де і як — обмірковано…

(Поглянув на годинника.)

Лишився ще… заповіт, маклере.

(Одягнувся. Взяв свічку й пішов до дочки.)

3

Розбудив дочку. Піднявши свічку вгору, почав заповіт:

— Я йду. З дому. Будь ласка, зачини за мною двері.

Анеля.

— А мама?

Зброжек.

— До дверей мені треба ще дещо сказати. Але боюся, що мамі це здасться сном. Взагалі вона тепер, як ти знаєш, плутає дійсність із сном і навпаки…

Анеля.

(глянула на годинника)

— Так рано?

Зброжек.

— Хто рано встає, тому Бог подає.

Анеля.

— Адже ще зовсім темно.

Зброжек.

— Без грошей і при сонці темно. Так темно, що навіть женихів не видно. І вони дороги не бачать, хоч і люблять темряву. Як ти гадаєш: коли б оце повернулися наші гроші, прийшов би до тебе пан Владек?

Анеля.

— Не нагадуйте мені про нього. Не треба!

Зброжек.

— Погордував він тобою. А як образив! Як старчиху-прохачку з жебраками в ряд поставив. Мало не змусив, каже, любові випрошувати…

Анеля.

— Ні! Ні! Я не просила. Я тільки спитала, чи є в нього хоч якесь почуття до мене, хоч крапелинка совісті? Після його пропозиції…

Зброжек.

— Совість у нього є. В кожної людини є своя совість. Але кожен виявляє свою совість тоді, коли од неї можна мати користь. Совість, як і все на світі, коштує грошей. Ось будуть у нас гроші, то в пана Владека прокинеться до тебе совість. Вона його приведе чи він її принесе, а вже він прийде до тебе. Прибіжить!

Анеля.

— Я зачиню перед ним двері.

Зброжек.

— Влізе у вікно.

Анеля.

— Я замкну своє серце!

Зброжек.

— Він постукає. Почне ходити перед очима, як жебрак попід вікнами, і просити. Його мучитимуть почуття і совість. Го-го-го! Під дощем чи в мороз, у хуртовину, всю ніч, а проходить. Удосвіта постукає. "Хто там?" — спитаєш спросоння. "Любов!" Та він уві сні до тебе пролізе, крізь твій дівочий сон голубий пробереться, ляже біля ніг, припаде і овіє жагучим коханням.

Анеля.

— Не буде цього! Ніколи не буде! Адже в мене… у нас грошей нема.

Зброжек.

— А якщо будуть? Завтра? Навіть сьогодні? І твої гроші? Тоді буде чи не буде?

Анеля.

— Не буде…

Зброжек.

— А що буде?

Анеля.

— Я… я не знаю.

Зброжек.

— А я знаю. Він пробереться знову в твоє серце. Не він, то інший такий самий. І ось тепер я скажу, я мушу сьогодні, перед тим як ти зачиниш за мною двері, сказати тобі, що коли він і пролізе в серце, то це ще не біда. А біда, нещастя з процентами буде, коли він через серце пролізе знаєш куди? У кишеню! Що серце, що наше серце, коли святая святих тепер у людини — кишеня, якщо вона не порожня, звісно! Кишеня! Спустошивши кишеню коханки, кожен коханець дивиться на неї, мов крізь замерзлу шибку. І хоч як ти його грій, він уже буде холодний. І побіжить із твойого серця, як арештант із тюрми. До іншої, звичайно. Мій тобі батьківський заповіт: хочеш довгого і щасливого кохання — зроби з серця сіни в кишеню, а в кишеню нікого не пускай. Тоді сидітимуть у серці, аж доки сама не виженеш.

Анеля.