Екологічний форум, оточений дивними історіями

Ковзанка, Коломойський і божевільна

Чи можуть маки та метелики бути наприкінці жовтня? У мене – так. Так ось. Їду до Києва на міжнародний екологічний форум. Готель заброньовано за добу до заходу. У поспіху взула черевики на високій танкетці. Ясна річ, і ковзани із собою тягну. Ранок. У столиці прохолодно. П'ю каву в Макдоналдсі. Їду до торгівельно-розважального центру на свою улюблену ковзанку. Катаюся. Літаю… Протягом усього сеансу на мене зацікавлено дивиться якийсь кухар-сушист. Виходжу, жадібно поглинаю апельсиновий фреш. Ганьблюся, піднімаючи «50-ти доларову купюру», яка виявилася не приємно-доларово-шорсткою, а якоюсь підозріло гладенькою – сувенірною! Кидаю її на перший-ліпший столик для чергового «лошка». Посміхаюся, після чого їду на Хрещатик. У мене сьогодні важлива місія: знайти мамину подругу юності, яка живе на вулиці Шовковичній, і взяти номер її мобільного. Для мами. Вони не бачилися багато років. Контакти втрачені. Я ніколи її не бачила. Маю тільки адресу. За моїми підрахунками, пані Галині вже має бути 81 рік. Чи жива вона? Чи вдома? Чи відчинений під'їзд? Мене веде Google Maps. Дивно, часто відвідую столицю, але тільки нещодавно вирішила знайти легендарну мамину подругу.

Виринаю з метро. Позаду мене - готель «Україна» на вулиці Інститутській, з якого 2014-го року розстрілювали майданівців. Хто саме? І досі не відомо, ніхто не покараний і це шокує… (Цей готель… За радянських часів він називався так дивно для центру Києва –  Готельний Комплекс «Московський». І я у ньому була колись зі своїм коханим. Сиділа на підвіконні і милувалася нічними вогнями столиці з 11 поверху. А коли ми заходили поселятися, на порозі я зіткнулася з лідером гурту ДДТ – Юрієм Шевчуком. Вразило, що він не пройшов повз нас зверхньо, як це зробив би, якийсь там, скажімо, Філіп Кіркоров, а пригальмував, теж подивився на мене… У Києві зі мною завжди так – диво поруч крокує. Але це було так давно!). А нині…

Біля красивої будівлі Нацбанку України зупиняється джип ВМВ, з нього виходить власною персоною олігарх Ігор Коломойський у картатому піджаку. «Здрастуйте» - «здрастуйте», - наче старі знайомі. Він заходить в банк, я чимчикую далі. Біля повороту на Шовковичну раптом зупиняюся. Чи той це поворот? Телефон геть розрядився, «Google Maps», перед тим, як зникнути, встиг сказати мені: «Далі - сама». Взуття на танкетці вже дає про себе знати, тож не хочу робити зайвих кроків. Починаю діставати народ: «Вибачте, а це поворот на вул. Шовковичну? » - « Не знаю », « не знаю », « не знаю». «Ви киянка?», - питаю у пристойно одягненої жінки зі скрипкою. «Так, б-дь, шо б-дь!». Гм. Зі скрипочкою і беретом «а-ля вчителька» усе це якось не гармонує. Сюр якийсь... «Нічого», - кажу, - «сорі, що потурбувала». Дивлюся, а вона підбігає до всіх перехожих і сипле матом. Божевільна. А може вона не завжди була такою? Які різні кияни… Звертаюся до водія Jaguar, він говорить мені, що так, пані, це саме той ріг. Іду, поспішаю, бачу орієнтир – «Шоколадний будиночок», а це означає, що я на правильному шляху! Пірнаю в арку. Перед під'їздом мерзнути не доводиться: у нього заходять люди, я - за ними: «Спасибі!». Все йде, як по маслу, мені щастить! Але до чого ж тут маки й метелики?

Тітка Галя

Трохи хвилюючись, дзвоню в тьоті-Галіни двері. Мама розповідала, що по сусідству з нею мешкає Наталка Могилевська. Галина Леонтіївна з нею в контрах була: відома співачка постійно нахабно паркується – так, що іншим мешканцям неможливо під'їхати до під'їзду. Приїхавши з дачі, наприклад, їм доводилося зупинятися далі, обходити Наталчині авто і тягти свої важелезні торби з садовиною-городиною». Зірка, не зірка – байдуже. Тьотя Галя з тієї загартованої когорти жінок, що виборюють справедливість!

Мені відкриває двері жвава на вигляд бабуся. Ні, навіть не бабуся, а пані. Невисока, у зручних бріджах, з сучасною короткою стрижкою. «Галина Леонтіївна?» - «Так». Здивований погляд. «Доброго дня, я - Оля, Емми Лютої донька». Вона відступає назад, запрошуючи мене.

Сидимо на її великій кухні за круглим столом, п'ємо чай з еклерами. Її чоловіка не стало 2011-го. А вона, як і раніше, працює у тому ж проектному інституті. Днями прилетіла від онуки з Амстердаму. «А Костя як?», - це про мого тата. «Не стало 2015-го, я сама цього ще не збагнула». «Який же хлопець був ...». Вона згадала, як мама жила у неї протягом двох років. Працювали разом, ходили у мандри, ночували у наметах, співали. Тоді зі своїми чоловіками ще зустрічалися. І Києв інший був. Але такий же ошатний, гостинний та атмосферний. Задаровує мене тістечками, фото і враженнями. Я фіксую її номер. «Приїзди ще, Олю! А мамі я зателефоную!». Отак: звалилася, мов сніг на голову, нагадала молодість, розхвилювала і пішла собі геть своїм шляхом. А маки й метелики?

Пан Рудницький

Ох, в черевиках на високій платформі навіть мої треновані ноги втомилися! Виходжу на станції метро «Університет». Темно. Переді мною постав і запалив свої вогні п'ятизірковий красень - готель Hilton. «Мені не сюди, - кажу вголос. - мій готель десь неподалік». Дістаю з сумки зім'ятий папірець з адресою потрібного готелю. «Оль!» - в кількамільйонному місті мене гукає мій колишній колега Юра. Підходить, трясе за плечі – і на польський манер: «Надовго до Кийова?». Стою здивована-німа-шокована-рада. На емоціях несподіваної зустрічі йду з ним в бік залізниці, трохи його проводжаю - він їде додому, до Борисполя. Говоримо польською. Дорогою бачу свій готель Ibis. До нього я вже не йду, а лізу: страшенно втомлена, приголомшена, з важкою спортивною сумкою на плечі.