Тінь, що зникла в небі

       Рута сиділа на кризі, дивлячись у глибину, що виникла на озері, й, стиснувши лапки, видавала тихе скавучання — мелодію, зламану болем. Сльози котилися по мордочці, а очі втратили свій звичний блиск. Її дихання стало уривчастим, а в думках звучали останні слова Макара:

«...Я... я не можу з цим змиритися!»

— Чому?! — вигукнула Рута, і її скавучання стало гучнішим. Біль у серці стискав її так сильно, що здавалося — воно от-от розірветься.

       Вона не помітила, як остання душа чарівної тварини щезла в дірі, яка зникла без сліду, мов її ніколи не існувало. Не бачила, як звільнені від чар тварини лісу мовчки спостерігали за нею. Не чула, як хтось повільно наближався.

— Пустунко, чому я не чую твоїх думок? — озвався позаду голос бабусі Євдокії. — Все вже закінчилося?

Рута не відповіла, лише тихо скавчала.

— Руто?.. Де мій онук?

Лисичка мовчки підвелася й, глянувши у воду, приготувалася стрибнути.

— Ти що, з глузду з’їхала?! — бабуся Євдокія встигла вхопити Руту за хвіст у ту ж мить, коли та вже була майже у воді. Вони разом упали на кригу, що затріщала під ними. Євдокія обійняла лисичку, не зводячи очей із тріщин. — Що це ти видумала? Ти ж знаєш: Озеро Дзеркал поглинає будь-кого, незалежно від того, хто він — людина, чарівна істота чи Хранитель!

— Не забула... — прошепотіла Рута, пручаючись.

— Руто, лежи спокійно! Крига ось-ось провалиться! Я не хочу під воду!

— А я хочу!

— Що ти таке кажеш? Руто... Макар під водою?

— Так... — лисичка схлипнула майже беззвучно.

— Мій Макарчик... — голос бабусі зірвався, але вона швидко опанувала себе. — Він незабаром повернеться! Він не такий, щоб стрибати у воду без жодного плану!..

       До них нарешті підійшли чарівні тварини, що залишилися поруч.

— Вам допомогти? — запитали вовк і ведмідь в один голос.

— Так-так, обережно, тільки б усі не провалилися... — мовила бабуся, міцніше обіймаючи Руту.

       Ведмідь став задом до озера, задніми лапами на кризі. Вовк спритно видерся йому на спину, міцно вхопився щелепами за бабусин одяг і почав тягнути. Ведмідь повільно рушив уперед, витягуючи їх з небезпечної зони, а крига під ними тріщала дедалі голосніше. Вони могли провалитися та доля мала на них інші плани — всі вибралися.

Щойно опинилися на суходолі, білий вовк навалився на Руту, аби не дати їй знову спробувати стрибнути в озеро.

— Не хвилюйся, лисице-чарівнице, — сказав він, втримуючи її. — Хранитель невдовзі повернеться.

— Ви теж це відчуваєте? — запитала бабуся, ще задихана. Щойно вона ледь не загинула — і це налякало її. Але щодо онука вона не мала сумнівів: Озеро Дзеркал має відпустити його, бо він — Хранитель!

— Так, — підтвердив ведмідь. — Життя в ньому ще не згасло. І так, відповідаючи на ваші думки: на нас не чекає якийсь хранитель. До цього моменту ми з Арканом ніколи його не мали.

— Ви пов’язані з Макаром?..

— Так! — вигукнули вовк і ведмідь разом.

— Що?.. — Рута не вірила в почуте. Їй вдалося вирватися з-під вовка, і тепер вона стояла перед ними, горда, хоч і змучена. У її очах — недовіра. Всі мовчали, поки лисичка раптом не засяяла від щастя й... злетіла до води.

— Це мені не мариться? — запитав ведмідь.

— Ні, Бурмаре, я теж це бачу, — відповів вовк, глянувши у воду. Він нічого не бачив крізь синє сяйво, яким світилася Рута, та почув думки Макара. — Хранитель повернувся.

       І він мав рацію. Уже за мить перед ними стояв Макар із Рутою. Всі посміхалися від щастя — всі, окрім хлопчика.

— Що сталося, Макарчику? — занепокоїлася бабуся. Думки Макара, так само як і думки Рути, були для неї нечутні. — Чому... чому ти стрибнув у Озеро?

— Я... я... — хлопчик заплакав, впавши бабусі в обійми.

Макар, ковтаючи сльози, розповів бабусі, як скористався гладунським пилом і відкинув Тінь у бік озера, але сили його вичерпалися — і він упав біля води. Тоді з’явилася двоголова самиця, та сама, яку вони врятували з Печери Смутку, — і стрибнула у воду разом із Тінню. Лапандр сказав, що інакше той не потрапив би на дно.

Хлопчик плакав гірко, а бабуся Євдокія ніжно плескала його по плечу, тихо говорячи:

— Ш-ш-ш, все добре, Макарчику, все добре. Така її доля, і ти ніяк не міг це змінити.

— Я розумію... Та я... Вона була там, коли я підплив до неї. Я намагався скористатися трубкою, але... нічого не вийшло.

«Це тому, що не можна зцілити чарівну істоту, коли її серце вже не б’ється…» — сказав подумки Бурмар. Усі його почули, окрім бабусі.

— Що зі мною? — схвилювалася Євдокія, не відпускаючи онука. — Я відчула, що хтось із вас передав думку, але я вас не чула! Невже я втратила свої сили?

«А зараз ви нас чуєте?» — одночасно запитали Аркан, Бурмар і Рута.

«Так…»

«І я вас чую… — озвався втомлений Макар. — Гадаю, це через мене. Я отримав силу Хранителя й, можливо, якимось чином керую потоками думок… Вибач, бабусю».

«Ось чого я вас не чула… Ну нічого! Мої пиріжки змусять вас усіх говорити тоді, коли мені треба!» — жартома відповіла вона.

Ведмідь із вовком засміялися, а Рута підійшла до Макара й, торкнувшись носиком його щоки, мовила:

«Макарчику, ти був на дні… Отже, ти бачив її, так?»

«Так. Але вона попросила ні з ким не говорити про це… навіть із тобою. Пробач, Руто».

«Та що ти… Це ти мене пробач, що не була поруч!»

       Бабуся Євдокія, відчувши, що онук розмовляє з подругою, тихо відійшла, дозволивши дітям обійнятися. Макар, як завжди, почухав лисичку за вушком.

«Дякую, що ти в мене є, Руто».

«І тобі дякую, Макарчику. Зустріч із тобою — найкраще, що зі мною трапилось!»

       Крига на озері знову затріщала й розкололася остаточно. Вода забулькала, в повітрі почувся різкий вереск, від якого позакладало вуха, — і Озеро щось виплюнуло. Це щось було Тінь, точніше — те, що від нього залишилося: димчаста хмарка, що стрімко злетіла в небо й розчинилася у світлі.

— Тінь не зник?! — після всього пережитого Макар не міг повірити своїм очам.