Поєдинок із Тінню: Коли серце стискається

       Коли Макар відкрив очі, захисного бар’єра вже не було — і м’яч летів просто на бабусю. Хлопчик не мав часу на роздуми. Він діяв інтуїтивно, сподіваючись, що сила не підведе його. Змахнувши руками, ніби малюючи зорю, Макар з’єднав долоні над головою і — не розділяючи рук — відбив м’яч, який вже майже досягнув цілі. Хмарна куля злетіла високо в небо й більше не повернулась.

       Здивований Тінь завмер. Він відчув, як м’яч став хмариною.

— Це неможливо, якщо ти не… Хто ти? — запитав Тінь, пильно вдивляючись у хлопчика.

Може, через чорний одяг, а може, через щось інше — але Тіні не вдалося його побачити.

— Я не бачу його, — прошепотів він, та почули всі, навіть душі вмерлих чарівних істот.

Якби Макар не викликав їх, то й не здогадався б, що вони — душі. Вони мали хутро, теплий подих і живі очі.

«Але в них немає стуку серця… — відповіла Рута на думки Хранителя. — Не відволікайся! Зосередься на Тіні, а інше залиш нам!»

       Рута задзявкала по-іншому — могутньо, владно. Частина душ стала в ряд, залишивши Макара з Тінню позаду. Інші утворили коло навколо бабусі Євдокії. Решта, разом із Рутою, кинулись на істот, що стали рабами Тіні. Їх було більше, ніж Макар очікував, але він був спокійний: Рута втримає оборону. Вона — з роду лисиць-воїнів і лисиць-чарівників.

— Я твій кінець, — сказав Макар, стрімко кинувшись на Тінь.

— Це ми ще побачимо, — відказав Тінь, зареготавши. Але регіт його був нещирим — на обличчі зникли пиха й упевненість.

«Невпевненість?.. — подумав Макар і знову повторив прийом з руками. Тінь не відскочив, як м’яч, але похитнувся.—

Добре, Макарчику. А тепер ще раз — сильніше!»

       Хранитель ударив знову, та цього разу Тінь випередив його. Макар відлетів назад і впав біля кола з тварин. Бабуся лежала на землі — непритомна.

— Ти мав рацію: тобі нікого втрачати. Але знай — саме страх втратити когось робить нас сильнішими! — вигукнув Макар, піднімаючись.

— Он як!

       У голові хлопчика сяйнула думка. Кулон Хранителя засвітився яскравіше — отже, думка була вірна.

«Я зможу. Я Хранитель!»

Макар підніс до губ свисток і, дивлячись на Тінь, сказав:

— Чарівна істото, предку предків наших предків! Почуй голос Хранителя й прийди до мене, дитя лісу — Лапандре!

       Свист. Земля загриміла. Відкрилася глибока розпечена у синьому полум’ї діра і з неї вийшов лис — не такий великий, як Лис-воїн, та все ж значно вищий за Руту, у звичайному стані, звісно.

«Ти — Лапандр?» — спитав Макар, коли здалеку почулось скиглення.

«Я в порядку», — почувся голос Рути. — «Не хвилюйся про мене. І… тут немає моєї сестри».

«Я радий, Руто».

«Я — теж», — долучився новий, спокійний голос.

«Хто ти?» — запитали одночасно Макар і Рута. Вона саме відкидала від себе десяток дужих лисиць, а Хранитель продовжував стежити за Тінню.

«Це я. Лапандр. Ти здивований, що я можу вас чути? Не дивуйся, Хранителю. Рута — найособливіша серед нас, а ти — справжній Хранитель. Я не можу сказати, хто я... І мушу тебе попередити: він — це вже давно не вона. Тінь не пам’ятає мене…»

«Тоді чому завмер?»

«Бо здаюсь йому знайомим. Але він не згадає, де бачив мене. Я не можу допомогти тобі в боротьбі, тільки спостерігати… Але для мене честь — бути поряд із тобою, Хранителю».

Макар помітив, як сильно кульгав лис — і в нього защеміло серце.

«Лапандре, мені шкода…»

«Не відволікайся, Хранителю! Тінь летить! — сказав лис, спрямувавши погляд на того, хто колись був Делорою. — Саме час скористатися подарунком Веретільниці Вухастої! Швидше!»

       Макар не зволікав. Він дістав хвіст ящірки з-під пазухи й, прислухавшись до шепоту, розтер його в руках, перетворюючи на пил. Саме вчасно — Тінь був за кілька сантиметрів від нього. Хлопчик різко відхилився, а потім вони зчепилися, не дозволяючи один одному скористатися силою.

«Зараз підходящий момент. Подуй пилом йому в очі й відкинь до озера так, щоб він упав у воду!» — почув Хранитель голос Лапандра. Його слова злилися з тими самими тихими голосами, які він чув, коли зірвав квітку в лісі.

«Дякую, Лапандре...»

       Макар дмухнув гладунським пилом Тіні в обличчя, а тоді, скориставшись знайомим прийомом рук, відкинув його у бік озера. Все могло б скінчитися, якби Тінь упав у воду. Але не судилося — він впав поруч і, потираючи очі, намагався підвестися.

       І тоді, нізвідки, з’явилася двоголова самиця пса — та сама, яку Макар із Рутою врятували з дітьми в Печері Смутку. Вона нависла над Тінню, не даючи йому рухатися, і, не зволікаючи, схопила його й кинулася з ним у саме дно Озера Дзеркал.

— Ні! — закричав Макар, біжучи до озера. — Навіщо вона це зробила?!

«Бо інакше Тінь ніколи б не опинився на дні... Мені шкода, Хранителю. Бувай...» — пролунав голос Лапандра. Лис уже заходив до тієї самої діри, звідки з’явився.

«Бувай, дитя лісу...» — відповів Макар, не помічаючи, як разом із Лапандром зникають і всі інші душі чарівних тварин, повертаючись у свій дім.

       Макар біг щосили, сподіваючись якимось дивом урятувати двоголову самицю, хоча й розумів — шансів майже немає.

І раптом у пам’яті спливли слова Вартової Забутих Шляхів:

«... Тож — чим ви готові пожертвувати, аби врятувати інших?»

— Чому обов’язково хтось має загинути?! — заплакав Макар, упавши біля самої води. — Я... я не можу з цим змиритися!

Він підвівся — і, поки Рута не зрозуміла, що він збирається робити, пірнув в озеро.

— Ні! — закричала лисичка, здіймаючись у повітря й летячи до Озера Дзеркал. Так, вона таки вміла літати. Але й цього разу не усвідомлювала, що це — політ.

Вона просто хотіла врятувати друга. А в голові лунав її власний голос:

«Озеро Дзеркал поглинає будь-кого, хто потрапляє у воду — незалежно від того, хто ти: людина, чарівна істота, Хранитель чи навіть дракон...»