Чарівні тварини почули заклик

       Четверо стояли біля Озера Дзеркал — місця, де в давні часи вершилося правосуддя у світі хранителів. Троє проти одного — здавалося б, перевага. Але Тінь не був звичайним ворогом. Він був темрявою, що набула форми. І хоч у трьох серцях жила віра, ніхто не знав, чим завершиться ця зустріч.

       Тінь стояв навпроти — в образі Макара. Та обличчя було чуже: усмішка, що не гріла, очі без світла. Він не рухався, лише дивився й чекав, наче знав щось більше, ніж вони.

       Бабуся Євдокія підняла пляшку, і її голос прорізав тишу, мов стріла:

— Осика, сіль і кріп, біль і співчуття,

Тінь втрачає силу, відправляючись до забуття!

Вона кинула зілля, та нічого не сталося. Лише холод у повітрі став густішим. Тінь розсміявся. Його регіт прокотився лісом, наче буря. Дерева зойкнули, земля затремтіла.

«Як це можливо? — запитав Макар подумки. — Я й не думав, що хтось може повелівати природою...»

«Виходить, що Тінь не будь-хто... — відповіла бабуся, намагаючись не знизити погляду. — Я була впевнена, що зілля спрацює!»

«Тінь дуже сильний, але не втрачаймо надії! Адже ми команда — і в цьому наша сила!» — мовила Рута. Її тіло збільшилось, а хвіст запалав синім полум’ям.

       Тінь, не помічаючи змін у чарівній тварині, мовив, від його слів вода в озері вкрилася кригою:

— Це зілля могло б спрацювати... колись. Але не тепер. Я став іншим. Мені нічого боятися й нікого втрачати. На відміну від вас!

Він дістав з кишені свисток, схожий на хранительський, і, зловісно усміхаючись, свиснув. Земля знову затремтіла — цього разу не через Тінь, а через те, що хтось пробирався крізь ліс.

«Бабусю, це душі вмерлих чарівних істот?» — спитав Макар.

«Не думаю. Це під силу лише хранителю!»

«Але ж Тінь колись майже став хранителем...»

«Так, Макарчику, але майже — не значить став. Це живі істоти. Я їх відчуваю».

«Бабусю, ви маєте рацію! — вигукнула Рута подумки. — Сподіваюся, серед них немає моєї сестри. Це було б боляче...»

       Рута почала дзявкати в бік шуму. З кожним звуком вона ставала більшою, а синє полум’я розгорялося яскравіше.

— Хто вона? — Тінь помітив зміни, що відбувалися з Рутою. На мить Макару здалося, що він розгубився. Виявляється, навіть його можна чимось здивувати.

       Макар розумів: якою б сильною не була Рута, з сотнею (а може й більше) істот, душею яких заволодів Тінь, їй не впоратися. Він свиснув у свисток, що належав його роду століттями, й подумки мовив:

«Чарівні тварини, вірні друзі й помічники хранителів мого роду, прошу вас — з’явіться й допоможіть нам у цьому поєдинку!»

       Минуло хвилина... дві... Та ніхто не з’явився. Тінь розсміявся й почав притягати до себе хмару, що згустилася в небі.

— І чому ви вирішили, що він Хранитель?! Звичайний хлопчик, не більше! — хмара опинилася в його руках. Він м’яв її, як глину. — Хранитель! Аж смішно...

«Не слухай його, Макарчику! — пролунав голос Рути. Вона вже була заввишки з дорослу людину. — Спробуй ще раз, у тебе вийде!.. Бабусю Євдокіє, що ви там бубните? Мені так важче зосередитися на діях!»

«Вибачай, Руточко, але те, що я роблю — дуже важливе! Онуку, я вірю в тебе. Вір і ти!»

Сказавши це, бабуся продовжила бубніти, вимальовуючи навколо них захисне коло. Вчасно. Тінь завершив із хмарою — і м’яч, розміром з футбольний, полетів у їхній бік. Та захист бабусі спрацював, і м’яч відскочив назад, не зачепивши жодного з них.

— Що ж, маю визнати: ти сильніша за свою попередницю, хранителько. Але мені ти не рівня!

       Тінь покрутив хмарний м’яч і з розмаху кинув його в енергетичне поле, яке утримувала бабуся. М’яч знову відскочив, але цього разу на захисному бар’єрі з’явилася тріщина.

«Макарчику, саме час діяти!» — пролунав голос бабусі в голові хлопчика, а сама вона знову почала бубніти, намагаючись зміцнити коло.

       Макар заплющив очі, звертаючись до себе:

«Я... я не дозволю Тіні зашкодити Руті чи бабусі, бо я — Хранитель!»

Він дістав свисток і, свиснувши в нього, мовив голосно, щоб і Тінь почув:

— Чарівні тварини, вірні друзі й помічники хранителів мого роду, прошу вас — з’явіться й допоможіть нам у цьому поєдинку!

       Ніхто не з’явився. А м’яч Тіні продовжував бити по захисному бар’єру, збільшуючи тріщини. Макар повторив заклик. Цього разу його голос прозвучав упевнено і майже крижано:

— Чарівні істоти, помічники хранителів мого роду! Викликаю вас виконати свій обов’язок — з’явіться й сразіться з ворогами лісу!

       Він знову свиснув у свисток і повторив слова. Земля здригнулася. Неподалік від захисного кола розкрилася діра, з якої вирвалося синє полум’я. Потім вогонь згас — і з отвору почали виходити одна за одною чарівні тварини. Макар здивовано озирнувся — серед них були не лише лисиці, а й миші, великі, як Рута.

«Бабусю?..»

«Не знаю. Для мене це така ж несподіванка, як і для тебе...»

«Руто?..»

«Макарчику, зараз це головне? — Рута вже була завбільшки з двоголового пса. — Вони вже на підході! Що там з кулоном?»

       Макар витяг кулон із квіткою та зіркою — він світився трохи яскравіше, ніж раніше.

«Все добре. На цю хвилину ми сильніші!»

«Але не мій бар’єр... — прошепотіла бабуся, падаючи знеможено на землю. — Тобі доведеться відбити його напад...»

«Але як, бабусю?!»

«Звідки ж мені знати? Ти ж Хранитель!»

«Оце так!» — в один голос вигукнули хлопчик і лисичка, яка припинила рости.

       Рута трохи помовчала, а тоді промовила твердо:

«Макарчику, ти спроможний це зробити. Тож зроби це!»

       Хлопчик знову заплющив очі, і в його серці звучали слова:

«Я — Хранитель. Захисник лісу. Захисник усіх тварин, чарівних і звичайних. Мій обов’язок — зупинити Тінь. Я зможу. Я впораюся, бо я — Хранитель!»