Дорога до лігва Тіні

       Рано-вранці, коли ще пташки спали, а зайці не повиходили зі своїх нір, бабуся Євдокія, Рута і Макар вирушили в дорогу. Вони ступили на стежку, що відкрив для них Примховець, і з вірою в серці пішли вперед.

       Спочатку дерева нічим не відрізнялися від звичайних: вздовж стежки росли груші, сливи, ліщина, кущі ожини. І раптом Макар зупинився — його увагу привернуло невелике дерево з бордовими квітками. Квіти були дрібні й схожі на маленькі зірочки.

       Хлопчик знову відчув шепіт у серці. Цього разу він говорив: «З’їж її!»

Макар прислухався до шепоту й, зірвавши квітку, без вагань поклав її до рота. Вона була дивною на смак — з нотками теплої кориці, сухих трав і... медової води. Післясмак трохи терпкий, але м’який, немов теплий спогад з дитинства.

       Перед очима Макара з’явилася чорна хмара. Вона нависла над ним, прийнявши вигляд лисової голови. Лис відкрив щелепу, нібито намагаючись поглинути хлопчика. Макар зробив крок назад і впав на землю.

«Ти це бачила?»

«Що саме, Макарчику?» — здивувалась Рута, ні про що не підозрюючи.

Хлопчик вирішив не розповідати їй про видіння і замість цього сказав:

«У цьому одязі дуже жарко!»

«Уяви, як мені, Макарчику!.. Якби я ходила на задніх лапах, як мої далекі родичі — може, мені не було б так важко йти, і я б не зважала на спеку... Мої задні лапи плутаються у цій сукні, хоча вона й коротка».

«А ти пробувала стати на задні лапи, пустунко? — з-поміж дерев вийшла бабуся Євдокія, тримаючи в руках листя осики. — Гадаю, тобі варто спробувати. Ти дуже особлива!»

       Бабуся пройшла трохи вперед і, зійшовши зі стежки, присіла біля ледве помітного струмка. Вона набрала з нього води у невеличкий казан і, розпаливши багаття, сіла чекати, поки вода закипить. Коли у казані з’явилися перші бульбашки, вона кинула у воду листя осики разом із сіллю. Макар з Рутою підійшли до неї з неприхованою цікавістю в очах.

«Що ти робиш, бабусю?» — одночасно запитали діти.

«Вчора вночі до мене також завітав Стражник Нічних Снів, і я бачила сон. Уві сні чоловік у чорному вбранні готував зілля, і я... зрозуміла, що маю його також приготувати. Взагалі це відьмацька справа, може і не вийти... Але будемо сподіватися й вірити, що я правильно його зварю!» — відповіла бабуся, не зводячи погляду з алюмінієвого казана.

Коли вода знову закипіла, вона додала кріп, голосно промовивши:

— Осика, сіль і кріп, біль і співчуття,

Тінь втрачає силу, відправляючись до забуття!

«Мені здається, що це був Сварен, — сказав Макар, діставши кулон з квіткою і зіркою посередині. — Кулон трохи світиться, і я чую шепіт — зілля спрацює».

«Але... Макарчику, Сварен був батьком Делори. Тож навіщо йому готувати зілля, яке її знесилить?» — запитала Рута, зазираючи в казан.

«Руто, мені здається, що це вже більше не Делора. Це чорна димкова хмара, яка пам’ятає лише про помсту...»

«У мене дуже розумний онук! — бабуся черпнула зілля з казана черпаком і залила у срібну пляшку невеликого розміру. Вона збовтала ємність тричі й зав’язала пляшку на поясі. Макар звернув увагу, що нитка була червоною. — Я також гадаю, що Делори більше не існує... Можемо рушати».

       І вони продовжили йти стежкою, яку відкрив для них Примховець. Спочатку дерева були звичайними, і ліс здавався як ліс — вони навіть побачили декілька білочок і єнота, що сплутав час і вирушив на полювання. Але чим далі вони просувалися вглиб Старого Лісу, тим химернішими ставали дерева, а стежка — вужчою, аж поки зовсім не зникла.

«Ми прийшли, — мовила бабуся Євдокія, продовжуючи говорити подумки. — Ви готові?»

«Так», — відповіли Макар з Рутою, зробивши крок уперед.

       У той момент їм не судилося потрапити до лігва Тіні — Тінь знав про їхній прихід, тож коли вони рушили вперед, виходячи на похмуру поляну, невидима сила відкинула їх убік, і вони опинилися біля озера.

«Озеро Дзеркал...» — мовила лисичка, мов зачарована, розглядаючи поверхню озера, яке цього разу зображувало двоголового пса. Потім зображення розсипалося, мов скло, на тисячі уламків, і вода знову стала прозорою, як у звичайному озері.

«Хай буде вдача на нашому боці!» — сказала бабуся Євдокія, знімаючи з пояса пляшку із зіллям.

У кишені Макара забринів свисток, і вони з Рутою почули: «На вас чекає інша доля — лише не губіть своєї віри!»

«Це говорив Лис-воїн...» — сказала Рута, намагаючись не розплакатися.

«Дивно, — заговорила бабуся, — я читаю зараз ваші думки й розумію, що до вас заговорив хтось, але сама не чула його слів... Душа вмерлої чарівної тварини може говорити без виклику її за допомогою чарівного свистка?»

«Не знаю, але Тінь уже тут. Зараз він з’явиться з боку скелі... Давайте покінчимо з цим!» — сказала лисиця-чарівниця, першою зробивши крок уперед.

Макар запротестував, порівнявшись із подругою: «Я не буду тобою жертвувати!»

«А я тобою».

«Почекайте, у мене ж зілля!

— Сьогодні ти пошкодуєш, що з’явився на світ!» — бабуся вийшла наперед, відкривши срібну пляшку.

— Ви так гадаєте?! Якраз навпаки — це ви пошкодуєте, що стали на моєму шляху! — відповів Тінь — дзеркальне відображення Макара. Лише посмішка і очі відрізняли їх.