Коли світло згасло

       Бабуся Євдокія розкрила літопис і почала читати подумки, щоб Тінь не почув історію про себе:

«Коли згасло світло...

Давним-давно, коли хранителі ще не вели літочислення, у сім’ї, віддаленій від хранителів, народилася дівчинка. Мати народжувала її в муках, тож назвали дівчинку Делорою. Делора росла дуже гарною і розумною, вона любила ставити запитання. Її цікавило все — від того, чому заходить Сонце, до того, чому ми іноді бачимо майбутнє уві сні, а потім робимо вигляд, що нам нічого не наснилося.

— Які ще сни про майбутнє?! — обурювалися хранителі. — Жоден із хранителів дванадцяти сімей не має такого дару. Майбутнє — таємниця для нас!

— Тоді я стану першою хранителькою, яка бачить майбутнє! — весело відповідала Делора, підмітаючи підлогу в таверні. Її мати тримала таверну, а ким був батько — ніхто не знав.

— Ти?! — закричала жінка, вдаривши кухолем об стіл, розплескавши квас. — Дівчина без роду і звання вирішила, що може стати хранителем? Лише особливі можуть сидіти за столом хранителів, а в тобі я не бачу нічого особливого! Продавати напої — ось твоє майбутнє!

Ці слова образили Делору, й вона вирішила будь-що стати Хранителькою — найсильнішою серед усіх. Довго дівчинка зникала в лісі, намагаючись зрозуміти чарівних тварин. Годинами вона сиділа біля галявини, де ті мешкали, поки не подружилася з одним із них. Він був дещо інший: менший за розміром, шкутильгав на задню лапу й завжди ходив трохи осторонь від інших — прямо як Делора. Ім’я його було Лапандр. Між ним і Делорою з’явився зв’язок — вони розмовляли телепатично, а це вже говорило про те, що дівчинка має стосунок до хранителів.

       Делора й Лапандр були нерозлучні: разом досліджували ліс, читали старі записи в бібліотеці, щоб Делора навчилася бути хранителькою... і все було би добре, якби один із хранителів не зрадив ліс. Його звали Доврун. У нього вся родина була хранителями, що траплялося вкрай рідко. Та це, на жаль, не зробило його ні добрішим, ні сильнішим. Доврун був нездарою — і в характері, і в дарі. Був заздрісним, похмурим... і, що найдивніше, не мав телепатичного зв’язку.

       Підступний Доврун убив Лапандра. Делора не змогла захистити друга — не встигла навчитися бути хранителькою. Від болю вона знепритомніла... і так і не прокинулася. Через декілька днів її тіло зникло, а по місцевості стала блукати Тінь — істота без статі й без жалю. Століттями вона шукала тіло Лапандра, і не знайшовши його, почала викрадати тих, у кого було світло...

Якби хранителі знали, що Делора — рідна донька Сварена, дівчинка жила би інакше, і між нами не блукала б Тінь...»

       Бабуся Євдокія дочитала літопис і змовкла, відчуваючи біль, розчарування і жаль водночас. Першою заговорила Рута — не забувши скористатися телепатією:

«Мені дуже їх шкода... Тепер я розумію, чому Тінь став Тінню... Бідолашний Лапандр...»

«Так... — погодився Макар. — Тінь чинить зло, але я розумію його біль... Проте ми не маємо забувати про той біль, що він причинив іншим. Його треба зупинити!»

«Ти маєш рацію...» — Руті вперше в житті здалося, що в неї два серця: одне болить за тих, кого полонив Тінь, а друге — за Делору й Лапандра.

«Ох, дітки, життя складне... а водночас трохи простіше, ніж здається,» — бабуся Євдокія скрутила літопис і, поклавши його до сумки, подивилася на онука, ніби чогось від нього чекаючи. Вона ще не знала чого саме, та відчувала, що щось вони упустили — окрім того, що колись хранителями були й чоловіки.

«Бабусю, — нарешті заговорив хлопчик, обміркувавши почуте. — Цей літопис розповів нам, що раніше серед хранителів були й чоловіки. І що навіть у хранителя може бути серце з брудом... І... що у Тіні був батько — Сварен. Напевно, він був могутній хранитель. Інакше як пояснити те, що Делора бачила майбутнє й володіла телепатією, а потім...»

«...Потім стала Тінню,» — закінчила за нього Рута.

«У мене болить серце...» — сказали вони втрьох, і смутна усмішка з’явилася на їхніх втомлених обличчях.

       Вони мовчали кілька хвилин, а потім Макар поділився тонким спостереженням:

«Літопис «Коли світло згасло» — це ж переказ! Я певен, що десь є оригінал! Інтуїція підказує мені: лише знайшовши його, ми зможемо остаточно позбутися Тіні!»

«О-о-о, Макарчику, ти такий розумний!» — мовила Рута, чомусь знову заплакавши.

«Так, я знаю. Дякую... Де ж нам шукати оригінал, бабусю?»

«Боюся, у нас немає на це часу, — відповіла бабуся Євдокія, дістаючи з-під одежі кулон у вигляді квітки із зорею. — Кулон хранителя сповіщає, що зволікати більше не можна...»

       Макар з Рутою подивилися на кулон, який тьмянів на очах. Було зрозуміло, що він колись світився, як зоря.

«Що це за кулон?» — запитав Макар, відчуваючи дивний шепіт у серці.

«Це кулон Хранителя, — так написано у листі від прабабусі. Вона писала, що він тьмяніє, коли світло згасає... Як я розумію — зараз Тінь особливо сильний. І мені здається... коли кулон погасне — хранителів полишить їхня сила…»

«Бабусю, якийсь голос шепоче мені, щоб я його одягнув! Я не розумію…»

«Отже… це дійсно правда, що ти Хранитель — Хранитель серед хранителів, якому під силу побороти Тінь!» — сказала бабуся-хранителька, зняла з шиї ланцюжок із кулоном і одягнула на хлопчика. Кулон засвітився яскравим сяйвом, а потім знову став тьмяним.

«Макарчику, я відчуваю прилив сили!»

«Я також, Руто… Завтра наступаємо на Тінь!.. Бабусю, ти взяла книгу „Як бути Хранителем“?»

«Вона тобі більше не потрібна. Ти вже Хранитель!» — говорячи це, бабуся дістала знаряддя хранителя: ціпок, який вказує дорогу тому, хто заблукав, трубку — засіб оздоровлення, і свисток, що викликає душі вмерлих чарівних тварин.