Коли світло згасло

Бабуся Євдокія розкрила літопис і почала читати подумки, щоб Тінь не почув історію про себе:

«Коли згасло світло...

Давним-давно, коли хранителі ще не вели літочислення, у сім’ї, віддаленій від хранителів, народилася дівчинка. Мати народжувала її в муках, тож назвали дівчинку Делорою. Делора росла дуже гарною і розумною, і вона любила ставити запитання. Її цікавило все — від того, чому заходить Сонце, до того, чому ми іноді бачимо майбутнє уві сні, а потім робимо вигляд, що нам нічого не наснилося.

— Які ще сни про майбутнє?! — обурювалися хранителі. — Жоден із хранителів дванадцяти сімей не має такого дару. Майбутнє — це таємниця для нас!

— Тоді я стану першою хранителькою, яка бачить майбутнє! — весело відповідала Делора, підмітаючи підлогу в таверні. Її мати тримала таверну, а батько ким був ніхто не знав.

— Ти?! — закричала жінка, вдаривши кухолем об стіл, розплескавши квас. — Дівчина без роду і звання вирішила, що може стати хранителем? Лише особливі можуть сидіти за столом хранителів, а в тобі я не бачу нічого особливого! Продавати напої — ось твоє майбутнє!

Ці слова образили Делору, й вона вирішила будь-що стати Хранителькою — найсильнішою серед усіх. Довго дівчинка зникала в лісі, намагаючись зрозуміти чарівних тварин. Годинами вона сиділа біля галявини, де ті мешкали, поки не подружилася з одним із них. Він був дещо інший: менший за розміром, шкутильгав на задню лапу й завжди ходив трохи осторонь від інших, саме як Делора. Ім’я його було Лапандр. Між ним і Делорою з’явився зв’язок і вони почали  розмовляти телепатично, а це вже говорило про те, що дівчинка має стосунок до хранителів.

Делора й Лапандр були нерозлучні: разом досліджували ліс, читали старі записи в бібліотеці, щоб Делора навчилася бути хранителькою... і все було би добре, якби один із хранителів не зрадив ліс. Його звали Доврун. У нього вся родина була хранителями, що траплялося вкрай рідко. Та це, на жаль, не зробило його ні добрішим, ні сильнішим. Доврун був нездарою і в характері, і в дарі. Він був заздрісним, похмурим  і, що найдивніше, не мав телепатичного зв’язку.

Підступний Доврун убив Лапандра. Делора не змогла захистити друга, бо не встигла навчитися бути хранителькою. Від болю вона знепритомніла  і так і не прокинулася. Через декілька днів її тіло зникло, а по місцевості стала блукати Тінь — істота без статі й без жалю. Століттями вона шукала тіло Лапандра і, не знайшовши його, почала викрадати тих, у кого було світло.

Якби хранителі знали, що Делора — рідна донька Сварена, дівчинка жила би інакше, і між нами не блукала б Тінь...»

Бабуся Євдокія дочитала літопис і змовкла, відчуваючи біль, розчарування і жаль водночас. Першою заговорила Рута, не забувши скористатися телепатією:

«Мені дуже їх шкода. Тепер я розумію, чому Тінь став Тінню. Бідолашний Лапандр...»

«Так... — погодився Макар. — Тінь чинить зло, але я розумію його біль. Проте ми не маємо забувати про той біль, що він причинив іншим. Його треба зупинити!»

«Ти маєш рацію,» — Руті вперше в житті здалося, що в неї два серця: одне болить за тих, кого полонив Тінь, а друге — за Делору й Лапандра.

«Ох, дітки, життя складне, і водночас трохи простіше, ніж здається,» — бабуся Євдокія скрутила літопис і, поклавши його до сумки, подивилася на онука, ніби чогось від нього чекаючи. Вона ще не знала чого саме, та відчувала, що щось вони упустили, окрім того, що колись хранителями були й чоловіки.

«Бабусю, — нарешті заговорив хлопчик, обміркувавши почуте. — Цей літопис розповів нам, що раніше серед хранителів були й чоловіки і що навіть у хранителя може бути серце з брудом, і ... що у Тіні батьком був Сварен. Напевно, він був могутній хранитель. Інакше як пояснити те, що Делора бачила майбутнє й володіла телепатією, а потім...»

«...Потім стала Тінню,» — закінчила за нього Рута.

«У мене болить серце...» — сказали вони втрьох, і смутна усмішка з’явилася на їхніх втомлених обличчях.

Вони мовчали кілька хвилин, а потім Макар поділився тонким спостереженням:

«Літопис «Коли світло згасло» — це ж переказ! Я певен, що десь є оригінал! Інтуїція підказує мені: лише знайшовши його, ми зможемо остаточно позбутися Тіні!»

«О-о-о, Макарчику, ти такий розумний!» — мовила Рута, чомусь знову заплакавши.

«Так, я знаю. Дякую... Де ж нам шукати оригінал, бабусю?»

«Боюся, у нас немає на це часу, — відповіла бабуся Євдокія, дістаючи з-під одежі кулон у вигляді квітки із зорею. — Кулон хранителя сповіщає, що зволікати більше не можна...»

Макар з Рутою подивилися на кулон, який тьмянів на очах. Було зрозуміло, що він колись світився, як зоря.

«Що це за кулон?» — запитав Макар, відчуваючи дивний шепіт у серці.

«Це кулон Хранителя, — так написано у листі від прабабусі. Вона писала, що він тьмяніє, коли світло згасає...Тінь зараз особливо сильний, як я розумію. І мені здається, що коли кулон погасне — хранителів полишить їхня сила.»

«Бабусю, якийсь голос шепоче мені, щоб я його одягнув! Я не розумію…»

«Отже... це дійсно правда, що ти Хранитель — Хранитель серед хранителів, якому під силу побороти Тінь!» — сказала бабуся-хранителька, зняла з шиї ланцюжок із кулоном і одягнула на хлопчика. Кулон засвітився яскравим сяйвом, а потім знову став тьмяним.

«Макарчику, я відчуваю прилив сили!»

«Я також, Руто… Завтра наступаємо на Тінь! Бабусю, ти взяла книгу „Як бути Хранителем“?»

«Вона тобі більше не потрібна, бо ти вже Хранитель!» — говорячи це, бабуся дістала знаряддя хранителя: ціпок, який вказує дорогу тому, хто заблукав, трубку — засіб оздоровлення, і свисток, що викликає душі вмерлих чарівних тварин.