Неочікуваний візит

Макар із Рутою не могли заснути. Після побаченого їм і земля здавалася надто твердою, і повітря здавалося занадто холодним, і в лісі — надто тихо. Їм хотілося до затишного ліжка, до місця, де почуваєшся захищеним, де немає Тіні, немає Озера Дзеркал, і ти можеш бути просто дитиною.

Хоча Рута й була чарівною твариною, а Макар — Хранителем, вони все ж таки були дітьми, і їм було страшно. Вони боялися завтрашнього дня і того, що він міг їм принести. Дитяче серце відважне, але й воно іноді боїться. Дитина завжди залишається дитиною, якій хочеться тепла.

«Чим ви готові пожертвувати, аби врятувати інших?» — лунав в їхніх головах голос Вартової Забутих Шляхів, після чого на душі ставало ще лячніше.

«Лис-воїн пожертвував собою, але вона все одно померла і Тінь заволодів нею...» — говорячи це, у Рути знову потекли сльози, і вона, висякавшись у листок клена, обійняла хвостик передніми й задніми лапками.

«Ти знаєш, що Тінь робить із тими, хто потрапляє в його руки?»

«Ні».

«Що ж на нас чекає?» — Макар намагався приховати від Рути думки, але вона встигла їх упіймати.

«Не знаю, Макарчику... Мені страшно».

«Мені теж».

Ніби їм було мало несподіванок цієї ночі, як десь позаду, зовсім недалеко, стало чути голосне дихання і важкі кроки. Макар із Рутою одразу зрозуміли: хтось іде просто до них.

«Що йому від нас потрібно?» — одночасно подумали діти, знову забажавши опинитися вдома.

«Не хвилюйтеся, це я!» — пролунав у їхніх головах знайомий голос.

Кроки наближалися і вже за кілька хвилин вони побачили постать.

«Бабуся Євдокія?»

«О-о-о, як ви спрацювалися! — усміхнулася бабуся. — Ви дуже напружені... У вас був важкий день, тож я прийшла вас підтримати».

Постать наблизилася, Рута остаточно впізнала її запах, енергію, й після чого сказала хлопчику:

«Це не Тінь, Макарчику. Це бабуся Євдокія».

«Так, це бабуся. Гадаю, Тінь не вміє зв’язуватися телепатично — інакше він давно б нас знайшов, ми ж постійно говоримо подумки».

«Не зовсім правильне твердження, — бабуся присіла поруч, увімкнувши ліхтарик на мінімальну яскравість. Діти змогли розгледіти, що бабуся Євдокія була дуже втомлена, або ж це чорний одяг додавав їй літ. — Тінь володіє телепатією, але чує думки лише тих, у кого вкрав світло, — так написано в одній книзі... Поки ви були у Печері Смутку, проходили випробування Дерева Мудрості, зустрілися з Вартовою Забутих Шляхів, Примховцем і Веретільницею Вухастою, я шукала якусь інформацію про Тінь. Я знала, що він є в лісах, але не цікавилася ним, бо знала, що я не обрана і не зможу з ним упоратись. Мені дуже соромно. Варто було спробувати... Знайшовши літопис, я поспішила до вас!»

«Ти також бачила це?» — в очах Макара ще буяв жах.

«Ти про поєдинок на озері? Так, але все було як у тумані — Рута все сприймала по-своєму, а ти — по-своєму. Мені пощастило, що я не бачила цього на власні очі. Гадаю, що тоді б мені теж було страшно...»

«А зараз страшно?» — запитали діти одночасно.

«Трохи, — зізналася бабуся. — Але я певна, що все буде добре. У нас хороші шанси: хранителька, лисиця-чарівниця з силою воїна, і Хранитель, а ще літопис, який, можливо, повідає нам секрет Тіні... Все буде добре, дітки!»

Бабуся Євдокія дістала з торбини якийсь одяг, термос із чаєм і водою, а ще пиріжки: з рибкою для Рути і з сиром для Макара.

«Що це, бабусю?» — запитав Макарчик, вказуючи на одяг.

«Я прочитала, що Тінь не бачить світла, коли ти в чорному, тож одягніть це, дітки!» — відповіла бабуся, продовжуючи говорити з ними подумки.

«Навіть я?» — здивовано спитала Рута.

«Особливо ти, пустунко! — відповіла бабуся, розливаючи чай по склянках. — Переодягніться, потім підкріпимося і я почитаю вам літопис про Тінь...»