Неочікуваний візит

       Макар із Рутою не могли заснути. Після побаченого їм і земля здавалася надто твердою, і повітря — занадто холодним, і в лісі — надто тихо. Їм хотілося додому, до затишного ліжка, до місця, де почуваєшся захищеним, де немає Тіні, немає Озера Дзеркал, і ти можеш бути просто дитиною.

       Хоча Рута й була чарівною твариною, а Макар — Хранителем, вони все ж таки були дітьми. І їм було страшно. Вони боялися завтрашнього дня і того, що він міг їм принести. Дитяче серце відважне, але й воно іноді боїться. Дитина завжди залишається дитиною, якій хочеться тепла.

«Чим ви готові пожертвувати, аби врятувати інших?» — лунали в їхніх головах слова Вартової Забутих Шляхів, після чого на душі ставало ще лячніше.

«Лис-воїн пожертвував собою, але вона все одно померла — Тінь заволодів нею...» — говорячи це, у Рути знову потекли сльози, і вона, висякавшись у листок клена, обійняла хвостик передніми й задніми лапками.

«Ти знаєш, що Тінь робить із тими, хто потрапляє в його руки?»

«Ні».

«Що ж на нас чекає?» — Макар намагався приховати від Рути думки, але вона встигла їх упіймати.

«Не знаю, Макарчику... Мені страшно».

«Мені теж».

       Ніби їм було мало несподіванок цієї ночі — десь позаду, зовсім недалеко, стало чути голосне дихання і важкі кроки. Макар із Рутою одразу зрозуміли: хтось іде просто до них.

«Що йому від нас потрібно?» — одночасно подумали діти, знову забажавши опинитися вдома.

«Не хвилюйтеся, це я!» — пролунав у їхніх головах знайомий голос.

       Кроки наближалися, і вже за кілька хвилин вони побачили постать.

«Бабуся Євдокія?»

«О-о-о, як ви спрацювалися! — усміхнулася бабуся. — Ви дуже напружені... У вас був важкий день, тож я прийшла вас підтримати».

       Постать наблизилася, і Рута остаточно впізнала її запах, енергію, після чого сказала хлопчику:

«Це не Тінь, Макарчику. Це бабуся Євдокія».

«Так, це бабуся... Гадаю, Тінь не вміє зв’язуватися телепатично — інакше він давно б нас знайшов, ми ж постійно говоримо подумки».

«Не зовсім правильне твердження, — бабуся присіла поруч, увімкнувши ліхтарик на мінімальну яскравість. Діти змогли розгледіти, що бабуся Євдокія була дуже втомлена. Або ж це чорний одяг додавав їй літ. — Тінь володіє телепатією, але чує думки лише тих, у кого вкрав світло, — так написано в одній книзі... Поки ви були у Печері Смутку, проходили випробування Дерева Мудрості, зустрілися з Вартовою Забутих Шляхів, Примховцем і Веретільницею Вухастою, — я шукала якусь інформацію про Тінь. Я знала, що він є в лісах, але не цікавилася ним, бо знала, що я не обрана і не зможу з ним упоратись... Мені дуже соромно... Знайшовши літопис, я поспішила до вас!»

«Ти також бачила це?» — в очах Макара ще буяв жах.

«Ти про поєдинок на озері? Так, але все було як у тумані — Рута все сприймала по-своєму, а ти — по-своєму... Мені пощастило, що я не бачила цього на власні очі — тоді б мені було теж страшно...»

«А зараз страшно?» — запитали діти одночасно.

«Трохи, — зізналася бабуся. — Але я певна, що все буде добре. У нас хороші шанси: хранителька, лисиця-чарівниця з силою воїна, і Хранитель, а ще літопис, який, можливо, повідає нам секрет Тіні... Все буде добре, дітки!»

Бабуся Євдокія дістала з торбини якийсь одяг, термос із чаєм і водою, а ще пиріжки: з рибкою для Рути і з сиром для Макара.

«Що це, бабусю?» — запитав Макарчик, вказуючи на одяг.

«Я прочитала, що Тінь не бачить світла, коли ти в чорному... Тож одягніть це, дітки!» — відповіла бабуся, продовжуючи говорити з ними подумки.

«Навіть я?» — здивовано спитала Рута.

«Особливо ти, пустунко! — відповіла бабуся, розливаючи чай по склянках. — Переодягніться, потім підкріпимося — і я почитаю вам літопис про Тінь...»