Стражник Нічних Снів «у роботі»

       Макар був певен, що Стражник Нічних Снів занурив його з Рутою у сон, але, ставши свідком сутички між двома зовсім однаковими жінками похилого віку, засумнівався в цьому. Усе здавалося йому занадто реальним: одна жінка згиналася від болю по-справжньому, інша — надто голосно сміялася, і її сміх відлунювався в голові хлопчика.

       Вода в озері була настільки кришталево чистою, що засліплювала Макара, не даючи змоги уважно стежити за поєдинком.

       Хлопчик подумав, що Стражник Нічних Снів може навіювати не лише сни, а й створювати ілюзії з минулого чи навіть з майбутнього.

«Руто, як гадаєш: це минуле?» — запитав він подумки, але його голос пролунав так гучно, що налякав птахів: ворони зірвалися з дерева й полетіли геть, у бік лісу, а гуси знялися в небо, пролетіли над озером, пірнули у воду — і зникли з очей. На воді лишилися лише круги. Потім ці круги з’єдналися, утворивши один великий із десятками гусей у центрі. Але Макар не встиг нічого сказати Руті — зображення раптом розсипалося, мов скло, на тисячі уламків. У кожному з них відбивався птах, що обертався на Макара.

«Озеро Дзеркал… — прошепотіла подумки Рута. Її голос, на відміну від Макарового, залишився беззвучним. — Ми біля Озера Дзеркал… Це минуле, Макарчику. Я чула про двобій біля озера. Думала, що це легенда. А виходить — ні…»

«І що говорилося про двобій?.. І в чому сила Озера Дзеркал? — знову подумки промовив хлопчик, але цього разу його голос звучав ще голосніше, ніж раніше. — Руто, чому, коли ти розмовляєш телепатично, все гаразд, а коли говорю я — мене чує весь ліс? Усі, окрім них! Хоча, певно, це й не дивно — вони занадто зайняті поєдинком…»

«Я… Макарчику, мені здається, що річ у тім, що я належу до обох часів».

«Це як?»

«Я чула, що чарівна тварина може перероджуватися... Цілком можливо, що я вже народилася в цей час. І хоча ми в минулому, воно — частина мене теперішньої. Тож я можу користуватися своєю силою, а ти — ні… — затараторила Рута, швидше, ніж зазвичай. — Мені здається, Веретільниця Вухаста говорила про неї — хранительку, яка мала силу, відмінну від інших, але зрештою виявилася такою, як усі. І тому… у поєдинку виграє Тінь... Озеро Дзеркал поглинає будь-кого, хто потрапляє у воду, незалежно від того, хто ти: людина, чарівна істота, хранитель чи навіть дракон — так говорила легенда, яку мені бабуся розповідала змалку».

       Макар почув гупаючий звук — бум. Бум. Бум-бум-бум. Хранителька дістала бубон і почала бити в нього, розмахуючи ногами й руками в напрямку Тіні. Хлопчик подумав, що вона викликає щось древнє з глибини лісу. І не помилився. Щось велике й могутнє пробиралося до них із хащ.

«Це Лис-воїн, — повідомила Макара Рута, ще до того, як він устиг спитати. — Я його чую… Ні, не так, як ти, Макарчику. Я чую його серцем… Ніколи б не подумала, що колись побачу його!»

       Макар мовчав, адже уві сні не міг користуватися телепатією, і просто чекав на того, хто так вразив Руту. І він таки його побачив: високий темно-рудий лис, завдовжки метрів три (і це без хвоста!), з великими вухами й розумним поглядом, який, здавалося, бачив усе і все знав.

«Макарчику, — мовила Рута телепатично, — він знає».

«Про що?» — не стримався хлопчик і запитав. Цього разу його голос прозвучав набагато голосніше. Голос Макара звучав гучніше, ніж голос бубона.

«Про свій кінець... — відповіла Рута, похнюпившись. — У легенді говорилося, що Озеро Дзеркал поглинуло чарівну істоту разом із хранителькою...»

       Лис-воїн (а це неодмінно був воїн — він мав широкий тулуб, ходив на задніх лапах, розмахуючи хвостом, як сокирою) наблизився до Макара з Рутою, й на мить затримався біля Рути. Макару здалося, що в ту саму хвтлину і в Рути, і в воїна у грудях спалахнуло голубе сяйво. Це зацікавило хлопчика, але він утримався від запитань, щоб його, бува, не почув Тінь. Йому чомусь здавалося, що Тінь усе бачить, просто вдає, що ні.

«Не хвилюйся, з тобою такого не станеться — ти інша!» — почув Макар твердий голос у своїй голові.

«Я вже не хвилююсь, — озвався голос Рути, і хлопчик зрозумів, що цей Лис дійсно пов’язаний з нею... чи з ним. — Мені... просто тебе шкода».

«Немає чого перейматись — сталося те, що мало статися. Для мене честь зустріти тебе, Руто! Не втрачай свого світла».

       Лис-воїн прискорив крок, а потім одним стрибком опинився між двома жінками. Макар почув верескливий крик, схожий на пронизливе «кііаа», потім гарчання, і в ту ж мить Лис змахнув хвостом у бік Тіні. Тінь не зрушив з місця, але Рута з Макаром бачили, як його здригнуло, ніби від сильного удару. Тінь посміхнувся лише очима й змахнув рукою у відповідь — невидима сила підхопила Лиса, підняла його в повітря й швиргонула в озеро.

«Ось і все...» — прошепотіла Рута, коли жінка-хранителька кинулась до озера, бажаючи урятувати чарівну істоту. Вона вчепилася в його хвіст, намагаючись витягти з Озера Дзеркал, але зусилля були марні — озеро повільно й впевнено поглинало тварину.

       Чарівна істота з останніх сил змахнула хвостом, відкинувши хранительку подалі від води. Жінка впала біля ніг Макара, а з водяної глибини хлопчик з лисичкою почули: «На вас чекає інша доля — лише не губіть своєї віри!»

       Макар із болем дивився на озеро, а потім перевів погляд на Тінь. Він стояв й мовчки дивився в їхній бік, уже маючи вигляд Макара.

«А ось це дійсно погано! — вигукнула Рута, стрибнувши перед хлопчиком. — Він нас бачить!»

       Цього разу Тінь посміхнувся і, здійнявшись над землею, полетів до хранительки з лисичкою.

— Я тебе не боюся! — гукнув Макар уголос, бо вже не мав сенсу розмовляти телепатично — Тінь їх дійсно бачив.

       Тінь знову посміхнувся, розправивши руки. На очах дітей він перетворювався на чорну хмару. Хмара нависла над ними, і... саме в ту мить із нізвідки з’явився Стражник Нічних Снів. Сова розправила сріблясті крила й, вигукнувши довге: «У-у-ух!», викинула Макара з Рутою зі сну.

«Руто, — Макар лежав на землі й, важко ковтаючи повітря, дивився на зоряне небо. Небо дивним чином заспокоювало його. — Це було насправді...»