Зустріч із Веретільницею Вухастою

       Макар із Рутою довго йшли — здавалося, стежині не буде краю, аж раптом Рута зупинилася.

«Що сталося?» — запитав її подумки Макар.

«Я відчуваю присутність Веретільниці! — відповіла Рута, принюхуючись до листя під ногами хлопчика. — Ні, вона не тут».

       Лисичка продовжувала принюхуватися, йдучи вперед. Макар ішов слідом, думаючи про те, хто така Веретільниця і чим вона особлива.

«Веретільниця — це безнога ящірка, яка, на відміну від змій, має повіки, тож може кліпати очима, — пояснила Рута, підійшовши до великого каменя. — Але я відчула саме чарівну істоту. В легендах говорилося про Веретільницю Вухасту... Вона повинна бути тут... Відсунеш камінь, Макарчику?»

«Руто, навіщо нам її турбувати?» — хлопчик і лисичка продовжували говорити телепатично.

«Макарчику, що нам сказала Вартова Забутих Шляхів? Вона попередила, що у боротьбі з Тінню нам не обійтися без гладунського пилу. А гладун — це і є Веретільниця Вухаста... Все буде добре, не хвилюйся!»

«Гаразд, Руто, я це зроблю».

       Хлопчик підійшов до каменя і, піднявши його, побачив бронзове гладеньке тіло, завдовжки до п’ятдесяти сантиметрів.

«Це вона?»

«Так, неймовірно!» — відповіла Рута, спіймавши лапкою слимака.

— Доброго вечора, Веретільнице Вухаста! — привіталася з ящіркою Рута. — Це вам.

       Втомлений Макар відклав камінь і, поклавши його на землю, спостерігав, як ящірка розправила тіло, потягуючись за слимаком.

— Дякую, чарівна тварино, — відповіла вона тихим, ніжним голосом.

       Макар подумав, що саме такий голос повинен читати дитячі казки. А потім усвідомив: він розуміє мову Веретільниці Вухастої.

«Руто, — звернувся він подумки до подруги, — я її розумію!»

«Звісно, вона ж чарівна істота!» — відповіла Рута.

«Тоді вона й мене може зрозуміти?»

«Повинна, — Рута упіймала ще одного слимака й протягнула його ящірці. — Привітайся з нею, Макарчику!»

— Доброго вечора, пані Веретільнице Вухаста! — привітався хлопчик і з повагою поклонився до землі.

Йому здалося, що цей вчинок сподобається ящірці.

— Вітаю тебе, Хранителю! Я чекала на тебе дуже довго. Чи не одне сторіччя залишилося позаду... Двісті років тому... ні, це було набагато раніше. Що ж, неважливо. Був час, коли я думала, що знайшла Хранителя, але помилилася. Вона мала силу, відмінну від інших, але врешті-решт виявилася такою, як усі... Ти дуже на неї схожий, я відчуваю, що в тобі тече її кров, але сила — значно потужніша.

«Вона зустрічала прабабусю бабусі Євдокії?»

«Можливо, — цього разу Рута протягнула ящірці черв’яка. — Ти ж чув, що Веретільниця Вухаста жила сторіччями, а цілком можливо, що і хранителі жили довго... Скільки років бабусі Євдокії?»

«Дев’яносто два».

«Дев’яносто два? — здивувалася Рута, так як вона зустріла багато людей на своєму шляху і жодна жінка не виглядала так молодо у такому віці. — Якщо так, то цілком можливо, що Веретільниця Вухаста говорила про твою прапрабабусю... В легендах говорилося, що і лисиця-чарівниця жила довго, що не можна сказати про лисицю-воїна...»

«Руто, тобі погано?»

«Ні, все добре... Бачу тебе цікавить чому Веретільниця Вухата... А ти придивися до неї й побачиш на її голові два вуха».

Макар придивився — й справді побачив, що в ящірки є вуха, схожі на крила.

— Хранителю, — звернулася до хлопчика чарівна істота, — як довго ти знайомий із лисицею-чарівницею?

— Відносно нещодавно, — відповів Макар, не знаючи, чому дивуватися: вухам-крилам чи тому, що Веретільниця знала, що Рута — чарівна лисиця.

«Чарівні істоти відчувають одна одну», — подумки сказала Рута, цього разу впіймавши комаху.

— У вас сильний зв’язок... Це надихає... Що ж, я знаю, чого ви прийшли, й готова з вами поділитися. Припини шукати мені їжу, лисичко, — тобі знадобляться твої сили.

— Мені не важко, — відповіла Рута, але все ж таки присіла біля Макара.

       Веретільниця Вухаста кліпнула очима, і Макарові здалося, що вона йому посміхнулася. Ящірка засіпалася, а потім, закрутившись спіраллю, скинула хвіст. Той, сіпаючись, наближався до Макара, залишаючи по собі мерехтливу доріжку пилу.

— Сховай хвіст між листям горобини і поклади за пазуху. Ти знатимеш, що робити, коли прийде час!   

       Макар чемно поклонився ящірці. Коли підняв очі — побачив, як її вуха-крила розправилися, змахнули повітрям, і Веретільниця злетіла вгору, прямуючи в протилежний бік від лігва Тіні.

— Між листям горобини! — крикнула вона, зникаючи за хмарами.

       Хлопчик швидко зірвав листя горобини, що росла біля каменя, й, сховавши хвіст біля серця, з усмішкою подивився на лисичку:

«Чарівні істоти на нашому боці! Все буде добре, Руто!»

«Сподіваюся... Але не всі чарівні істоти — добрі, Макарчику...»

«Як це?» — здивувався хлопчик.

«Є ті, хто відвернувся від своєї сутності...»

       Рута боялася навіть подумати, що її сестра стала на бік Тіні. Вона намагалася приглушити ці думки, але хлопчик устиг їх уловити.

«Все буде добре, Руто!» — він почухав подругу за вушком, ніби кажучи: я з тобою.