Дорога через серце Старого Лісу — зустріч з Примховцем

Після розмови з Вартовою Забутих Шляхів і детальної інструкції, як можна побороти Тінь, Макар з Рутою вирушили в дорогу. Вони знову йшли через Старий Ліс, занурюючись усе глибше й глибше, дібравшись до серця лісу.

Кожен думав про своє, але через відкриття Макара в собі сили хранителя Рута знала, про що думає Макар, а Макар — про що Рута. Тож вони могли йти мовчки, не порушуючи тиші лісу. А тиша дійсно була «мертвою». Вони дісталися до серця Старого Лісу, де мало б вирувати життя: спів птахів, шурхотіння в кущах, перегукування між собою лисиць, ледве чутне сопіння кабана — цього всього не було.

«Макаре, — звернулась до нього подумки Рута, — я навіть не чую комах!.. Вони всі нібито сплять».

«Чи відчуваєш ти присутність Тіні?»

«Його зараз тут немає, але я відчуваю його слід на корі платана, на траві, навіть на стежці, якою ми йдемо!.. Макаре, мені лячно. Я боюся, що на нас залишиться його слід...»

«Що ти, Руточко, все буде добре!» — хлопчик зупинився і, почухавши подругу за вушком, посміхнувся їй.

Тепер Макар відкрив у собі силу хранителя і мав бути сильним. Його думки читає Рута, а це ускладнювало ситуацію — хлопчик більше не мав права на страх, бо він швидко передається чарівній тварині, а чарівна тварина, перебуваючи у страху, припиняє бути чарівною і стає звичайною.

«Макаре, чарівна тварина чарівна, коли не боїться!» — прочитав хлопчик на пляшці, коли пригощав Дерево Мудрості медовою водою. То бабуся Євдокія поділилася з ним ще одним секретом, тож у Макара дійсно не було іншого вибору, як бути сильним.

Раптом, праворуч від них,  він з Рутою почули ледве помітний рух. Вони повернули голову на звук і побачили перед собою зайчика розміром із горіх. Він завмер, зрозумівши, що його помітили. Хлопчик із подивом розглядав тварину, бо йому вперше доводилося бачити зайчика, що був менший за долоню, був коричневого кольору і на голові, біля вух, мав один золотий ріг. У тому, що він золотий, Макар був певен.

«Мені сестра розповідала про нього, — мовила Рута, продовжуючи розмовляти з другом телепатично. — Його звуть Примховець, він виконує раптові бажання».

«Що це означає?» — запитав її подумки друг.

«Він не може виконати моє заповітне бажання — знайти сестру. Але бажання, яке виникло раптово, як примха, він залюбки виконує. Наприклад: тебе замучила спрага — він потрусить головою, і нізвідки з’явиться перед нами струмок із водою».

«Оце так!»

«Примховець виконує лише ті примхи, в яких заховане добре серце. Він може добре ховатися і з’являється лише в ті моменти, коли насправді необхідний. Можливо, через це Тінь не зміг його полонити...»

— Доброго вам здоров’ячка, пане Примховцю! — привітався з ним Макар. — Не бійтеся нас. Я Макар, походжу зі старого роду хранителів, а це моя подруга Рута — чарівна тварина.

Примховець мовчав.

«Він не вміє говорити», — Макар почув голос подруги у своїй голові.

— Ми вам не нашкодимо, — продовжував говорити хлопчик. — Ми йдемо до лігва Тіні, щоб покінчити зі злом, що він створив. Вартова Забутих Шляхів намалювала нам карту, через це ми опинилися тут. Не хвилюйтеся, будь ласка, і можете...

«Не відпускай його, — перебила лисичка, — він же може виконати твоє раптове бажання!»

— Ви можете вказати нам коротший шлях до лігва Тіні? Для нас цінна кожна хвилина.

Примховець мовчав, не рухався, а просто дивився на Руту з Макаром, як дивився з хвилину тому, з тією лише різницею, що у його погляді не залишилося місця для страху.

«Це ж можна вважати раптовим бажанням?»

«Так, якщо ти подумав про це зараз, а не з годину тому, бо якщо пам’ятаєш, я про це думала».

«Тоді добре, що я говорив».

Примховець продовжував мовчки дивитися ще десь з хвилину, а потім застрибав і почав кивати головою з боку в бік.

— Він нарешті відчув твоє серце, Макарчику!

— Так, — чомусь зрадів хлопчик. Він знав, що добрий, але це приємно коли твою доброту підтверджує Примховець.

Зайчик хитнув востаннє головою й так швидко пострибав далі, що вже за мить його не було видно. Рута лише відчувала його рух.

— Він пішов.

— Не виконавши моє бажання...

«Я б так не сказала, Макарчику, — посміхнулася йому лисичка. — Поглянь у той бік!»

«О-о-о-о!»

Макар побачив нову стежку, що з’явилася з нізвідки.

«Так, Макарчику, це нова дорога до лігва Тіні. Вперед!»