Дорога через серце Старого Лісу — зустріч з Примховцем

       Після розмови з Вартовою Забутих Шляхів і детальної інструкції, як можна побороти Тінь, Макар з Рутою вирушили в дорогу. Вони знову йшли через Старий Ліс, занурюючись усе глибше й глибше, дібравшись до серця лісу.

       Кожен думав про своє, але через відкриття Макара в собі сили хранителя Рута знала, про що думає Макар, а Макар — про що Рута. Тож вони могли йти мовчки, не порушуючи тиші лісу. А тиша дійсно була «мертвою». Вони дісталися до серця Старого Лісу, де мало б вирувати життя: спів птахів, шурхотіння в кущах, перегукування між собою лисиць, ледве чутне сопіння кабана — цього всього не було.

«Макаре, — звернулась до нього подумки Рута, — я навіть не чую комах!.. Вони всі нібито сплять».

«Чи відчуваєш ти присутність Тіні?»

« Її зараз тут немає, але я відчуваю її слід на корі платана, на траві, навіть на стежці, якою ми йдемо!.. Макаре, мені лячно... Я боюся, що на нас залишиться її слід...»

«Що ти, Руточко, все буде добре!» — хлопчик зупинився і, почухавши подругу за вушком, посміхнувся їй.

       Тепер Макар відкрив у собі силу хранителя і мав бути сильним. Його думки читає Рута, а це ускладнювало ситуацію — хлопчик більше не мав права на страх, бо він швидко передається чарівній тварині, а чарівна тварина, перебуваючи у страху, припиняє бути чарівною і стає звичайною.

«Макаре, чарівна тварина чарівна, коли не боїться!» — прочитав хлопчик на пляшці, коли пригощав Дерево Мудрості медовою водою. То бабуся Євдокія поділилася з ним ще одним секретом... Тож у Макара дійсно не було іншого вибору, як бути сильним.

       Раптом він з Рутою почули ледве помітний рух праворуч від них. Вони повернули голову на звук і побачили перед собою зайчика розміром із горіх. Він завмер, зрозумівши, що його помітили. Хлопчик із подивом розглядав тварину — йому вперше доводилося бачити зайчика, що був менший за долоню, був коричневого кольору і на голові, біля вух, мав один золотий ріг. У тому, що він золотий, Макар був певен.

«Мені сестра розповідала про нього... — мовила Рута, продовжуючи розмовляти з другом телепатично. — Його звуть Примховець, він виконує раптові бажання».

«Що це означає?» — запитав її подумки друг.

«Він не може виконати моє заповітне бажання — знайти сестру. Але бажання, яке виникло раптово, як примха, він залюбки виконує. Наприклад: тебе замучила спрага — він потрусить головою, і нізвідки з’явиться перед нами струмок із водою».

«Оце так!»

«Примховець виконує лише ті примхи, в яких заховане добре серце... Він може добре ховатися і з’являється лише в ті моменти, коли насправді необхідний. Можливо, через це Тінь не зміг його полонити...»

— Доброго вам здоров’ячка, пане Примховцю! — привітався з ним Макар. — Не бійтеся нас — я Макар, походжу зі старого роду хранителів, а це моя подруга Рута — чарівна тварина.

Примховець мовчав.

«Він не вміє говорити», — Макар почув голос подруги у своїй голові.

— Ми вам не нашкодимо, — продовжував говорити хлопчик. — Ми йдемо до лігва Тіні, щоб покінчити зі злом, що він створив... Вартова Забутих Шляхів намалювала нам карту, через це ми опинилися тут. Не хвилюйтеся, будь ласка, і можете...

«Не відпускай його, — перебила лисичка, — він же може виконати твоє раптове бажання!»

— Ви можете вказати нам коротший шлях до лігва Тіні? Для нас цінна кожна хвилина.

       Примховець мовчав, не рухався, а просто дивився на Руту з Макаром, як дивився з хвилину тому, з тією лише різницею, що у його погляді не залишилося місця для страху.

«Це ж можна вважати раптовим бажанням?»

«Так, якщо ти подумав про це зараз, а не з годину тому, бо якщо пам’ятаєш, я про це думала».

«Тоді добре, що я говорив».

       Примховець продовжував мовчки дивитися ще десь з хвилину, а потім застрибав і почав кивати головою з боку в бік.

— Він нарешті відчув твоє серце, Макарчику!

— Так, — чомусь зрадів хлопчик. Він знав, що добрий, але це приємно — коли твою доброту підтверджує Примховець.

       Зайчик хитнув востаннє головою й так швидко пострибав далі, що вже за мить його не було видно. Рута лише відчувала його рух.

— Він пішов.

— Не виконавши моє бажання...

«Я б так не сказала, Макарчику, — посміхнулася йому лисичка. — Поглянь у той бік!»

«О-о-о-о!»

Макар побачив нову стежку, що з’явилася з нізвідки.

«Так, Макарчику, це нова дорога до лігва Тіні. Вперед!»