Дерево Мудрості

— Дерево Мудрості… — видихнув Макар.

       Перед ними височіло Дерево. Воно було велике й старе, з корою сріблястого кольору, що відбивала світло, наче вода в місячну ніч. Його коріння виростало зі скелі, проростаючи крізь камінь, а листя було таке прозоро-зелене, що здавалося — на ньому грають невидимі дзвоники.

Рута застигла.

«Дерево Мудрості... Я дізнаюся про сестру!» — подумала вона, у той час як Макар відкрив рюкзак і, діставши з нього пляшку з-під кефіру, вилив на коріння медову воду.

       Дерево потягнулося, розправивши гілки. Одна з них доторкнулася листочком до обличчя хлопчика, нібито говорячи: дякую.

— Вітаю тебе, Дерево Мудрості!

— Вітаю тебе, Макаре! Я чекав на тебе! — продзвенів його голос, мов тисячі дзвіночків. — Руто, ти забула, як вітатися? Я також чекав на тебе... Ти отримаєш відповідь на своє запитання, якщо пройдеш випробування.

       Рута мовчки вклонилася йому. Потім вона присіла й схилила голову, чекаючи на випробування.

— Яка тендітна душа... — мовило Дерево. — Отже, ти хочеш бути Хранителем... Чому?

Макар проковтнув хвилювання, подивився на свої долоні, тоді — на Руту, яка мовчки сиділа поруч.

— Бо... я хочу знайти себе... Я говорив мамі, що для мене не важливо, ким я стану, важливо — якою людиною я буду. Але... дізнавшись про сімейну таємницю, я відчув, що хочу стати Хранителем. Хранитель — це той, хто допомагає, захищає ліс, чарівних тварин... Я хочу завжди захищати Руту.

Дерево нічого не відповіло. Воно поворухнулося, і одна з гілок доторкнулася до голови хлопчика. Світ навколо затуманився, і перед Макаром з’явилися два образи.

Перший — мама. Вона стоїть на пагорбі, усміхається й кличе його. Її силует віддаляється.

Інший образ — Рута, яка тоне у вирі темної води, кличе його беззвучно, очима.

       Макар відчув, як серце забилося сильніше, у голові запаморочилось, а у вухах задзвеніло:

«Врятувати Руту! Рута...»

— Мамо... — прошепотів він, але зробив крок до Рути. Видіння зникло. Перед ним знову стояло Дерево Мудрості, а Рута сиділа на своєму місці.

— Ти обрав не мрію, а серце, — сказало Дерево, а тоді звернулося до Рути:

— А ти, Руто, хто ти без своєї сили?

       Рута здригнулася. Макар хотів був до неї підійти, але невидима сила не дозволила йому цього зробити. Він міг лише спостерігати, як вона тремтить, зневірюється в собі.

«Руто, ти моя подруга!» — подумки промовив Макар, не відриваючи погляду від лисички.

Вона поглянула на Макара. Потім — на власні лапки.

— Я... усе одно Рута. Я — не тільки чарівна тварина. Я — я. І я з ним, — сказала вона й кинулася Макарові в обійми.

Він обійняв її міцно, почухавши однією рукою за вушком, як завжди це робив. Хвостик Рути запалав синім полум’ям.

— Руто, — прошепотів їй на вухо Макар, — твоє полум’я стало яскравіше. Здається, ти нарешті повністю відкрила в собі сили чарівної тварини.

       Дерево загойдалось, листя задзвеніло, і воно мовило:

— Ви обоє — гідні. Рута не потребує моєї допомоги, а ось ти, Макаре...

Один із листочків упав Макарові просто на голову. І в ту ж мить він побачив спогад.

Маленький хлопчик стоїть у бабусиному саду, а бабуся говорить:

— Хранитель — це не герой. Це той, хто бачить біль інших і не відвертається. Хто не боїться плакати, але й не боїться йти вперед. Хранитель ніколи не втрачає віри й завжди залишається собою.

— Тоді я...

«Вже Хранитель!..» — подумав Макар, а три голоси йому відповіли:

«Так». Один голос належав Руті, інший — бабусі, а третій — Дереву Мудрості.

«Руто, ти мене чуєш?» — запитав її хлопчик подумки.

«Так, чую! Я тепер повноцінна лисиця-чарівниця, а ти — мій Хранитель».

Дерево засміялося, затрусило гілками й прошепотіло, звертаючись до Рути:

— Ти незабаром знайдеш свою сестру. Вона — у того, хто зветься Тінню.

Макар обернувся до Дерева, щоб запитати, хто такий Тінь, але позаду вже був вхід у Печеру Смутку. Хлопчик із Рутою знову опинилися у Старому Лісі.

«Повернемося до бабусі, щоб запитати в неї про Тінь?»

«У цьому немає потреби, — відповіла Рута подумки. — Бабуся казала, що дехто вже знає, що ми знайшли одне одного... Думаю, Тінь уже знайшла нас!»

«Ти її відчуваєш? — здивувався Макар. — Це ще один прояв твоєї сили?»

«Ні, я її бачу».

      Макар подивився туди, куди дивилася подруга — і від подиву вигукнув: на нього з хащів дивився він. Точно такий самий, наче дзеркальне відображення. Але… очі були чужі.

«Руто, ти бачиш те саме, що і я?»

«Так, — відповіла вона подумки, не зводячи погляду з Тіні. — Він дуже небезпечний».

«Але ж ми впораємося, так?» — продовжував Макар у думках.

       Тінь ще трохи постояла, а потім зникла так раптово, як і з’явилася.

«Ми впораємося, Макаре», — прозвучало в його серці.