Печера Смутку

       Коли вони увійшли до печери, світло одразу зникло. Здавалося, сама темрява тут мала вагу — вона торкалася щік, ніг, шепотіла у вуха щось ледь чутне. Рута весь час озиралася по боках, намагаючись побачити того, хто шепотів, але нікого не було видно — лише темрява, смуток і страх.
— Такою була Печера Смутку, Руто, коли ти відвідувала її з сестрою? — запитав у лисички Макар, дістаючи з сумки ліхтарик.
— І так, і ні, — відповіла вона. — Тоді було також темно, але... але в мене не було відчуття, що хтось спостерігає за мною... Макаре, я була відважною, але тепер мені страшно...
— Не бійся, — сказав Макар, простягаючи руку вперед. — Я тут, поруч. Тепер тільки вперед. Ми зможемо, адже ми команда — і в цьому наша сила!
— І я тут, — трохи вагаючись, відповіла Рута. Її лапка торкнулася його долоні. — Разом не загубимось.
Їхні кроки луною розходилися по стінах. Печера була наче жива. Із глибини чувся стукіт цвяхів і гортанний сміх.
— Ти тут... я тут. Попереду випробування, але все буде добре!.. Чому вона називається Печерою Смутку? — запитала Рута, знову озираючись.
— Мабуть, тут живе щось, що живиться сумом, — припустив Макар. — Або… тут ховається чийсь біль, або ж...

       Раптом у повітрі з'явився запах яблук. Свіжих, осінніх, із бабусиного саду. І Макар побачив перед собою маму. Вона сиділа на лавці перед їхнім домом, тримала в руках його стару книгу з казками й лагідно усміхалась.
— Ти був такий малий, коли ми читали це разом, — сказала вона, розкриваючи книгу. — Пам’ятаєш казку про крота, що любив малювати? Тоді ти те й робив, що шукав кротів у саду, тримаючи в руках кісточку з фарбами.
— Справді? Не пам’ятаю... Але, напевно, я так і не знайшов крота, що любив малювати? — запитав хлопчик, усміхаючись сумною посмішкою.
— Підемо шукати його разом? — мати протягнула йому руку, щиро посміхаючись. — Йди зі мною, Макарчику. Тобі тут не місце. Повернемося до читання казок, до гри в «Монополію»!
— А як же енциклопедії?
— Енциклопедії почекають! — відповіла мама, однією рукою пригортаючи книгу до серця, а іншою продовжуючи кликати Макара до себе.
— Добре, мамо! Я сумую за тобою...

       Хлопчик зробив крок до мами, а потім ще один, а за ним... якимось чином Рута помітила за крок від Макара яму з павуками.
— Стій, Макаре, це не твоя мама! Це пастка! — кричала лисичка, та, здається, хлопчик її не чув. Він був нібито під гіпнозом. Рута стрибнула на Макара, намагаючись втримати його зубами за футболку, але з цього нічого не вийшло — він продовжував іти далі до ями з павуками.
«Я повинна щось із цим зробити... — думала лисичка, продовжуючи триматися за хлопчика. — Думай, Рута, думай!»

       Вона так злякалася за Макара, так забажала, щоб він був у безпеці, що непомітно для себе перенесла хлопчика через яму. Синє полум’я від її хвостика вивело Макара зі стану гіпнозу, і він зі здивуванням запитав:
— Руто, ти вмієш літати?

Рута мовчала, здивовано оглядаючись на величезну яму, що залишилася позаду. Вона не знала, як це зробила, чи зможе повторити знову політ, але була дуже щаслива, що її друг у безпеці.
— Схоже, що вмію, — нарешті відповіла вона, пішовши вперед.

       Чим далі вони рухалися у печеру, тим холоднішою вона ставала. Вологі стіни блищали у світлі ліхтарика, мов шкіра якогось велетенського звіра. Іноді з них щось капало — крапля за краплею, з ритмом, що нагадував серцебиття. Рутою пробіг мороз. Вона обережно провела лапкою по стіні — слизька, холодна, і здавалося, що десь глибоко всередині каменю хтось тихо дихає. Темрява ніби шепотіла крізь ці стіни, зберігаючи в собі спогади про тих, хто колись проходив тут.

       Раптом у мерехтливому світлі ліхтарика на стіні проступив силует — знайомий до щему. Висока, струнка лисиця з м’яким рудим хутром і глибокими, розумними очима, в яких завжди жила усмішка, як вогник у ночі. Її рухи були впевненими, граційними, мов у танці. Лише одна лисиця вміла так ходити — сестра Рути. Вона стояла мовчки, лагідно дивлячись на Руту, аж поки позаду не з’явився Макар. Тоді лисичка почала дзявкати, насторожено нагостривши вуха.
— Сестро, — звернулася до неї Рута, — це мій друг, він тобі не зашкодить.
Та лисиця її не слухала, продовжуючи дзявкати.
«Це не може бути моя сестра», — подумала Рута, відмовляючись вірити своїм очам. Її сестра ніколи не боялася людей і не ставилася до них із ненавистю.
«Це не може бути моя сестра... — повторила подумки Рута, і силует лисиці почав танути. — Ти не моя сестра!» — Лисиця зникла, і на її місці з’явилася яма зі зміями і скорпіонами.

       Руті стало трохи сумно на душі, вона відчула, нібито холод пронизував її від лап до кінчика носа. Їй навіть здалося, що з пащі повіяло холодним паром.
— Макаре, — нарешті заговорила вона до друга, — підемо в той бік?
       Вони пішли праворуч по тунелю, тим самим обійшовши другу пастку.
«Павуки, змії і скорпіони... А отже, попереду на нас чекає двоголовий змій... Ми справимося з Макаром?» — думала Рута, у той час як хлопчик ішов позаду, відчуваючи хвилювання і спокій одночасно. Невідома сила вела його вперед, запевняючи, що все буде добре.
«Все дійсно буде добре?» — думав Макар, як раптом почув голосне сопіння.
— Ось і він!
— Хто?
— Двоголовий пес, бабуся ж говорила!
— О-о-о, так... Я забув про це.
«Як я міг забути про пса! Я дійсно готовий до того, щоб стати хранителем? Чи зможе Рута побороти свій страх?» — Макар намагався триматися спокійно, щоб не розхвилювати Руту, та, здається, це передалося їй через вібрацію.

       Вона стишила крок і нашорошила вуха. Її пухнастий хвіст опустився, лапки затремтіли. Попереду на неї чекав двоголовий пес — і це її лякало. Рута пригорнулася до землі, її очі стали великими, зляканими. Вона не ворухнулася — лише тремтіла, мов осінній листок на вітрі.
— Макаре... — прошепотіла вона. — Він там, прямо попереду... Він такий великий...
— Руто, все буде добре, я впораюся з цим! — запевнив її хлопчик, хоча сам до кінця не був певен у цьому.
«Я повинен захистити Руту!» — подумав Макар, збираючись із силами.
       Він погладив Руту за вушком і зробив крок уперед. Сопіння припинилося. Хлопчик зробив ще один крок — і нарешті побачив його: той був завбільшки зі слона, мав довгу чорну шерсть, лапи розміром із Руту, дві голови — кожна завбільшки з Макара. Та не це його лякало. У пса були великі бурштинові очі, що світилися в темряві, мов дві пари ліхтарів. У цих очах Макар побачив суміш самотності, втоми й настороженості.
Рута нічого не помітила. Вона заплющила очі, затримавши подих. Макар перевів погляд на пащі: з обох ритмічно капала слина, немов він не бачив їжі вже багато днів. І що найдивніше — попри свій страхітливий вигляд, пес не кидався. Він ніби чекав… І тиша між ними стала густою, як туман перед грозою.
«Ми для нього зараз хто: вороги, здобич, порятунок?» — думав Макар, зробивши крок назад до Рути. Він знову погладив її за вушком, не зводячи погляду з двоголового пса.
— Руто, — звернувся він до подруги, стримуючи подих, — ти щось відчуваєш як чарівна тварина?
«Страх», — подумала лисичка, але не наважилася зізнатися йому в цьому. Потім вона почула голос бабусі:
— Пустинко, прояви хоробрість!
— Так, я хоробра!.. Я зможу, адже я — предок старовинного роду, я чарівна тварина! — прошепотіла Рута. Її хвостик запалав синім полум’ям.
Макар відчув, як від неї повіяло холодом. Пес здивовано повів обома головами, а коли Рута вся спалахнула, підвівся на лапи й загарчав.
— Тихо-тихо, не злись! Ми тобі не зашкодимо! — сказав спокійно хлопчик, хоча серце його застукало ще швидше. — Ми просто йдемо до Дерева Мудрості. Дозволь нам пройти.